Пам’ятаєш, як я викликала дощ і він ледве не змив це місто? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.22 € 26.72
Пам’ятаєш, як я викликала дощ і він ледве не змив це місто?

Фото pinterest.com.

Пам’ятаєш, як я викликала дощ і він ледве не змив це місто?

Хотілося скинути одяг і належати цій стихії. Виходячи з берегів, повертатись не хочеш…

– Іноді дощ проникає в мене глибше, ніж будь-хто з коханців, — ​кажу своєму демону, поки розчиняється цукор у моїй каві. — ​Він пестить моє волосся, обтяжуючи його вологою, кучерявить, повертає справжність, якої я навіщось намагалася позбутися, вирівнюючи його в насильницький спосіб. Заціловує мене всю. Проникає під одяг — ​і доторки його краплин я відчуваю завжди дуже гостро — ​чи ніжні і теплі, а чи окреслювальні, холодні — ​до мурашок на шкірі

Дощ будить в мені щось первісне, навіть тихий і монотонний, який іноді йде кілька діб, ​занурює в якісь часи світових потопів чи язичницького поклоніння силам природи. Він достукується до суті, зливається з чимось таким у мені, пояснення чому нема. Я можу дивитися на дощ вічно. Як в очі того, кого не можу зберегти.

І ти ж знаєш, я не люблю парасоль, не ношу їх із собою. Між мною і дощем — ​жодних перепон. Люблю танцювати з дощем, плакати з ним, засинати під його голос.

Ми з ним справді як коханці — ​у мене нема від нього секретів. Я іноді потребую дощу, як пересохла пустеля. Чи як спрагла животворчої вологи квітка.

А одного разу я викликала дощ і він ледве не змив це місто? Страшна стихія із непередбачуваною сило

Мені буває нудно від того, наскільки люди не дорівнюють самим собі, задуманим на більше.

Усі втікали, ховалися, а я йшла серед цієї бурі, промокла наскрізь під пружними струменями, зливалася з руйнівною, пристрасною і творчою міццю зливи, була з нею в унісон, ми резонували і підсилювали одна одну. Я відчувала свою приналежність до цього, свою безмежність, бо серце зливи билось в мені. Хотілося скинути одяг і належати цій стихії. Виходячи з берегів, повертатись не хочеш.

– Пам’ятаю той день, — ​каже демон, задумливо вдивляючись у вкрите дощовими краплями вікно. — ​Вони вдаряються об скло, стікають по ньому, випадково чи закономірно зустрічаються з іншими, зливаються в потічки…  ​Я тоді ще подумав, що ти змінишся назавжди, відчувши в собі цю силу. Проте помилявся.

У побутовому реалізмі затишніше, чи не так? Типові герої, типові обставини, банальний розвиток подій — ​і жодних загроз. Мені буває нудно від того, наскільки люди не дорівнюють самим собі, задуманим на більше. Це як бути Ангелом, а жити куркою.

– Сила стихії насправді страшна, — ​зауважую я, допиваючи каву.

Демон тільки скептично усміхається:

– Страх не існує поза тобою. Страх — ​це ти. І сила — ​це ти. І навіть ми з ним, — ​киває демон на Ангела, — ​це ти. Стихія слухається тільки тих, хто вірить в себе. Хоча б, як у Бога, подобою якого є. Та насправді достатньо просто вірити в себе. Тоді можна танцювати не лише з дощем. Тоді можна танцювати навіть зі Смертю…

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор .


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.