«Цукерково-букетний період не закінчився у нас і після трояндового весілля» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.73 € 27.49
«Цукерково-букетний період не закінчився у нас і після трояндового весілля»

Сьогодні у подружжя Шепшелеїв уже є першокласник, а наймолодшій доньці йде другий рік.

Фото Олександра ПІЛЮКА.

«Цукерково-букетний період не закінчився у нас і після трояндового весілля»

Ми їхали у Нові Червища Камінь-Каширського району, щоб зустрітися з родиною Шепшелеїв, глава якої Валерій цьогорічного літа у День села став переможцем у номінації «Супертатусь». А виявилося, що мали нагоду поспілкуватися і з найкращим чоловіком, зятем, і просто «людиною на всі сто», як сказали про нього дружина й теща

«Наші шляхи сходилися і розходилися, але я зараз можу сказати, що любила тільки Валерія»

Вони росли в різних селах: Світлана — ​у Нових Червищах, Валерій — ​у Личинах цього ж Камінь-Каширського району.

— Але ж моя мама з Нових Червищ, — ​розповідає чоловік. — ​Тут і досі живе її сестра. Ще будучи школярем, я приїжджав до тітки — ​любив у ліс по ягоди ходити. Тоді й побачив уперше свою майбутню дружину.

Світлана з усмішкою згадує, яким то було їхнє дитяче знайомство:

— Пам’ятаю, як ми біля школи, що через дорогу від нашої хати, бігали. Валєра все норовив шпурнути у мене яблуками. Мабуть, так, по-дитячому, увагу до себе привертав.

Хто ще на одинадцятому році сімейного життя ходить на дискотеку?

А коли були у дев’ятому класі (вони ровесники), то навіть трохи зустрічалися. І вже Валерій приїжджав не лише до тітки, а й до Світлани. А потім дівчина вступила до Східноєвропейського університету (тоді ще Волинського національного). Валерій у Камінь-Каширському ВПУ вчився на кухаря-кулінара.

У день весілля фотосесія була на природі, яку вони по-особливому цінують.
У день весілля фотосесія була на природі, яку вони по-особливому цінують.

 

— Як практику мав в Одесі, — ​розповідає жінка, — ​то листи писав мені. Наші шляхи сходилися і розходилися. Життя, по суті, було на відстані. Приїде Валєра раз на пів року до нас у село — ​ото і все. Зрозуміло, що в цей період у нього були дівчата, у мене — ​хлопці. Хоч зараз можу сказати, що тільки Валєру любила.

Як розповідала Світлана, пів року вона вчилася за кордоном — ​у Німеччині (на 4-му курсі стипендію виграла). Залицялися й українці, і білоруси — ​такі ж стипендіанти, як я. Але, як то кажуть, від долі не втечеш.

Пригадує подружжя травень 2007-го. У Світланиної подруги було весілля, на яке запросили як родича і Валерія. І вже після цього частішими стали у них телефонні дзвінки, зустрічі. А через рік, теж навесні, Валерій прийшов зі сватами. Пам’ятний для обох день освідчення.

— На Великдень, — ​розповідає Світлана, — ​ми їздили з друзями до лісу. Шашлики смажили, спілкувалися. Одне слово, веселилися. І тоді це сталося. Валерій нарвав квітів — ​анемони якраз цвіли — ​й подарував мені букета, що пахнув весною. Тоді й запропонував руку і серце. Романтично все було.

А 13 вересня 2008-го вони одружилися. Зареєстрували шлюб у Нових Червищах, а таїнство вінчання проходило у Личинах — ​рідному селі нареченого, де й весілля справляли. Отець Андрій благословив їх на подружнє життя. Торік Шепшелеї відзначили перший, такий гарний ювілей — ​трояндове весілля. Але, як сказала Світлана, цукерково-букетний період у їхніх з Валерієм стосунках не закінчився і досі. Чоловік із клумби біля хати, де цвіте з весни до осені, будь-якого вечора може принести букета.

— А то нарве у полі ромашок, — ​говорить жінка, — ​знаючи, що я їх люблю. Або таке. Їхали навесні з поля коником. Валєра зіскочив з воза і нарвав нарцисів. Хтось зі сміттям викинув стебла з цибулинами у канаву — ​вони прижилися і зацвіли. Я навіть не помітила квітів, а чоловік не пропустив нагоди, аби порадувати мене.

«Чотири роки ми не мали дітей, а потім трьох, одне за одним, Бог дав»

До речі, ми їхали в Нові Червища, щоб зустрітися з подружжям Шепшелеїв, знаючи, що Валерій цьогорічного літа у День села став переможцем у номінації «Супертатусь». А коли про це зайшла мова, то і дружина, і теща сказали, що Валерій — ​ще й суперчоловік, суперзять. І взагалі «людина на всі сто».

— Це чоловік, — ​говорить Світлана, — ​який і риби наловить, і грибів з лісу принесе, і що треба підмайструє. Друзів багато має — ​в компанії з ним ніхто не занудьгує.

Теща Євгенія Іванівна додає:

— Мені кажуть: «Ваш зять — ​то всім зятям зять». Я їх зупиняю жартома: «Та не наврочте, бо ще зіпсується»…

При нашій розмові присутні двоє синочків Шепшелеїв, донька Злата. Найстаршому Максимкові — ​шість років, хоч у шлюбі подружжя вже майже 11 літ. У подальшій розмові з приводу цього Світлана розповіла:

— Чотири роки після весілля ми не мали дітей. Але не мислили свою сім’ю без сина чи доньки. Тож і до лікарів зверталися, і до народних цілителів. Якось хтось сказав: «Якщо мають бути діти, то будуть». Ми не втрачали надію. І сталося так, що трьох, одне за одним, Бог дав, подарувавши нам батьківство. Валєра не випадково став супертатусем. Він — ​із тих чоловіків, які присутні щоразу на пологах, які вночі встають нарівні з дружиною.

І ось ми підійшли до того, що, звичайно ж, враховувалося при визначенні переможця в номінації «Супертатусь». Виявляється, Світлана — ​вчителька німецької і англійської мови — ​не засиджувалася у відпустці по догляду за дітьми. Вона виходила на роботу, як малюкам виповнювалося пів року чи трошки більше.

— Я не просто поставила чоловіка перед фактом, що буду працювати, а ти, мовляв, з дітьми сидітимеш удома. Ми обговорювали це питання з Валєрою, і він узяв на себе непрості обов’язки. Таких татусів точно в селі нема.

Оскільки молода сім’я живе із тещею, то присутність бабусі дещо, як мовиться, сплутувала карти. Подумалося, що не так уже й складно доглядати дітей, якщо є така помічниця. Тим часом з’ясувалося, що Євгенія Іванівна — ​бабуся, яка ще працює. Вона, як і її дочка Світлана, викладає німецьку мову у місцевій школі. Більше того — ​має посаду завуча. Тож це тільки влітку у Максимка, Дмитрика і Злати багато няньок. А як починається навчальний рік, то на хазяйстві залишається тільки тато.

— Мої діти — ​моя радість, — ​каже Валерій. — ​Максим нині вже став першокласником. Він, як і Дмитрик, відвідував дитячий садок. Стало легше, коли залишався вдома лише з найменшою Златою. Але був період, що всі троє були на мені. Особливо це не просто, як заслабнуть. Доводиться бути і нянею, і патронажною медсестрою.

— Валєра вже й уколи навчився робити, — ​каже на додачу теща.

Тож, коли чимало чоловіків, які вранці йдуть на роботу і лише ввечері повертаються додому, не бачать, як ростуть їхні синочки й дочки, то Валерій, навпаки, цілодобово з ними.

— Ще як не було у нас дітей, — ​каже Світлана, — ​то я бачила, як мій чоловік ставиться до малечі. Тим більш прикро було, що Бог довго нам не посилав синочка чи донечку.

«Якщо в сім’ї нема довіри, взаєморозуміння, то і любов може полетіти десь далеко»

Влітку, коли дружина і теща вдома, Валерій може підзаробити, бо хочеться йому як мужчині бути добувачем для сім’ї. А підзаробляє і столяркою (це вже при районній філії з Центру зайнятості освоїв цю професію), і ремонти робить. А як же фах кухаря-кулінара? Коли про це зайшла мова, дружина сказала:

— І це пригодилося. Якщо свято якесь надходить і треба більше наварити і напекти, то вже бабуся з дітьми, а ми з Валерієм на кухні хазяйнуємо.

Від дружини довелося почути багато компліментів на адресу супертатуся і суперчоловіка. Не скупився на добрі слова і Валерій.

— Світлана — ​найкраща дружина, — ​говорив він.

А ось що необхідно для того, аби сім’я була міцною і цукерково-букетний період не закінчувався? З цього приводу подружжя має одну думку:

— Довіра і взаєморозуміння. Ми навіть не говоримо про любов, бо це те, що є, — ​без неї яка сім’я? Але якщо не буде довіри, взаєморозуміння, то і любов може полетіти десь далеко.

Чи ж буває, що посваряться? Якщо так, то через що виникають суперечки? На це запитання чоловік сказав:

— Ніби й причин особливих нема — ​якесь слово здасться «не таким», і тоді можемо, як мовиться, з бухти-барахти завестися. Але в нас не буває, щоб тиждень, а то й місяць не розмовляти. Одна година — ​максимум, і миримося.

А ось хто робить перший крок до примирення, то Валерій, не задумуючись, відповів:

— Світлана.

І жінка не перечила. Значить так і є…

Подружжя пригадує День села, що припав на 14 липня, те, як Валерій став переможцем у номінації «Супертатусь». Відчувалося, що не тільки батьки гордяться цим, а й діти, зокрема старші. Грамоту у рамочці не просто бережуть, а й, як сказала Світлана, на видному місці повісили, щоб усі бачили. І перемогу цю вважають не випадковою, бо в селі більше таких чоловіків нема, як кажуть і односельчани. А нам після спілкування із Шепшелеями подумалося, що і подружніх пар таких небагато знайдеться. Бо хто ще на одинадцятому році сімейного життя ходить на дискотеку? І не просто ходить, а є, як сказала Світлана, першими танцюристами.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.