«Дім, де живе велика любов, яку діти лише зміцнюють» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.98 € 27.90
«Дім, де живе велика любов,  яку діти лише зміцнюють»

Фото з сімейного архіву родини Мартинюків.

«Дім, де живе велика любов, яку діти лише зміцнюють»

Така думка не покидала мене після першого спілкування з подружжям Мартинюків, яке мешкає у місті Ківерці (торік у березні їхня сім’я враз стала багатодітною — ​народилася трійня, малюкам на час нашої зустрічі було по шість місяців). Таке твердження напрошується і сьогодні, коли Поліні, Вероніці і Вадиму ось-ось виповниться півтора року, а їхньому братику-старшуну Артему — ​чотири (всі на фото)

«За рік, що минув, ми і ходити навчилися, і зубчиками «запаслись»

Про ківерцівську трійню (до речі, єдину на Волині в 2018 році) наша газета не раз розповідала. Це було і відразу після появи діток на світ у Луцькому клінічному пологовому будинку, і тоді, як вони через декілька тижнів виписувалися додому з неонатального центру обласної дитячої лікарні. І згодом, коли малюки уже підросли й могли позувати для знімків, про сім’ю Мартинюків була розповідь у сторінці «Любить! Не любить». Це той випадок, коли можна сказати добре слово і на адресу місцевої влади. Міський голова Володимир Жгутов (нині — голова Ківерцівської територіальної об’єднаної громади) не лише завітав у день виписки з танцювальними колективами і влаштував флешмоб, а й вручив сертифікат на потреби малюків. І на цьому увага до багатодітного подружжя не закінчилася. Міська й районна ради пообіцяли допомогти сім’ї у придбанні житла і слова свого дотримали. Тож коли ми недавно спілкувалися з Оленою, то вона насамперед із вдячністю сказала про це: гроші одержали і вклали їх за призначенням — на поліпшення житла, яке дуже потрібне.

Меру міста Ківерці Володимиру Жгутову не доводиться обходити Мартинюків, як кажуть, десятою дорогою – багатодітне подружжя не обділене увагою.
Меру міста Ківерці Володимиру Жгутову не доводиться обходити Мартинюків, як кажуть, десятою дорогою – багатодітне подружжя не обділене увагою.

— Правда, — говорила жінка, — поки що живемо в будинку моїх батьків. Справа в тому, що із серпня я вже працюю (місце роботи Олени — Ківерцівський дитячий будинок «Сонечко. — Авт.), а за дітками доглядає моя мама, яка в січні цього року вийшла на пенсію. Їй зручніше, що не доводиться йти кудись із дому на цілий день. І малечі все звичне — хата, подвір’я, де вони зробили перші кроки.

Моя Олена — найкраща жінка на землі. Це — мій світ. А сини і доньки, подаровані нею, — неоціненне багатство.

За словами жінки, вона за першої ліпшої нагоди старається підмінити маму, аби та відпочила — «розвіялася, з подругами каву попила», бо ж хіба то треба говорити, як не просто з трьома малюками. А ще ж обставини можуть скластися так, що старший Артем не піде в дитячий садок — тоді вдома свій дошкільний заклад.

Що змінилося за рік, який минув від часу нашої зустрічі? Коли про це зайшла мова, Олена сказала:

— Дуже багато. Ми повиростали, навчилися ходити, у донечок і синочка повним ходом різалися зубчики — в котрогось їх уже є дев’ять, а в когось — і дванадцять. На щастя, серйозних проблем зі здоров’ям не було. Лише один раз ми з Поліною потрапили на тиждень в обласну дитячу лікарню. Якщо й нездужали дітки, то це — нежить, кашель, від яких важко вберегтися в такому гурті, бо ж одне від другого «перехоплює» недугу.

«Лєна, ти тільки не плач, все в нас буде добре»

Олені на все життя запам’ятався той день, коли вони з Василем дізналися, що враз стануть багатодітними. Поїхали до Луцька — у кабінет ультразвукової діагностики неонатального центру обласної дитячої лікарні. Знаючи, що в родині обох — і її, і чоловіка — були близнята, Олена думала: «Хоч би не двійня». А тим часом лікар В’ячеслав Фоменко щось довго дивився на монітор і, врешті–решт проконсультувавшись з колегою, сказав: «У вас — трійня». Тоді в Олени покотилися сльози. Не від страху, як розповідає, а від якогось панічного відчуття: як це все має бути? Василь, який сидів поруч і тримав її за руку, мовив: «Лєна, ти тільки не плач. Все у нас буде добре».

— І ці слова, — говорить Олена, — які чоловік сказав тоді, аби мене заспокоїти, він і сьогодні може повторити. Василь — той чоловік, який завжди і в усьому допомагає, старається, аби мені з дітками було легше, а малечі — комфортніше.

Мабуть, це і є відповідь на те, що ж додає Олені оптимізму, чому навіть із трійнею вона не перетворилася на заклопотану, втомлену маму, а залишилася життєрадісною жінкою. Це той випадок, коли, потрапивши в дім своїх героїв, ти розумієш, що тут живе велика любов, яку діти лише зміцнюють.

— Моя Олена — найкраща жінка на землі. Це — мій світ. А сини і доньки, подаровані нею, — неоціненне багатство. Скільки вистачить у мене сил, буду трудитися і забезпечувати їх, — так відповів Василь Мартинюк свого часу на моє запитання, ким для нього є дружина. Ці слова він говорить і сьогодні. І, як кажуть, не боячись зурочити, наголошує, що з роками їхня з Оленою любов ще міцніша.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.