Довгожителька більшість пісень пам’ятає ще з дитинства і юності.
91–річна активістка співає наперекір усім негараздам
Февронія Горайчук із села Градиськ Маневицького району — найповажнішого віку учасниця районних концертних дійств. Хоч і переступила вже дев’ятий десяток літ, та зберегла в пам’яті сотню старовинних пісень, які натхненно виконує
Лиш в поодиноких селах Маневиччини збереглися традиційні старовинні пісні, і не віриться, що зовсім недавно люди гуртом співали їх просто на вулиці — легко й природно, як дихати. Забулися вже слова й мелодії наші рідні, поліські. Ну хто ж нині заспіває улюблені Февронією Антонівною «Ой коб я знала, що в морі яма», «Вийду я на гору крутую», «Ой за гаєм зелененьким, там дівчина брала бандерівський льон»?
— У свята і будні, працюючи й відпочиваючи, завжди люди в селі співали. І пісні були різними, як саме життя, — про кохання й розлуку, дружбу і ненависть, роботу й жарти, — розповідає Февронія Горайчук, яка в спеціальному зошиті дбайливо записала назви близько ста старовинних пісень. — Мені головне, як пісня зветься, згадати, то я слова й мелодію знаю, — бадьоро каже довгожителька, зауважуючи, що більшість пісень вона пам’ятає ще з дитинства і юності.
Голосистими були її батьки — Антон й Агафія Сопронюки, знали безліч народних пісень. У Градиську, пригадує жінка, про них завжди казали: «Нема Антона з Агафією, то нема й весілля…» Гарними голосами нагородили вони і своїх сімох доньок і трьох синів.
— Хорошенько мої батьки жили, хоч і не хотіла мати в Градиськ віддаватися. Вона була ключницею в панів і збиралась заміж за панича, коли надумав до неї батько посвататись, — згадує бабця Февронія, як принесену на сватання «палінку» (спеціальну хлібину) мати батькові віддала назад, та він із братом знову прийшов у Нову Руду до вподобаної дівчини. «Не підеш за Антона — будеш у дівках сидіти до сивої коси й жовтого зуба», — пригрозив Агафії брат її сватальника, після чого дівчина таки погодилась на заміжжя. І не пошкодувала. Разом не тільки десятьох дітей ростили та невпинно працювали, а й пісень співали.
Імені свого я не люблю, — зітхає жінка. — Батьки хотіли по-іншому назвати, та священник сказав, у день якого святого народилася, таке ім’я й має бути.
Недовгого віку відміряв Господь Агафії — ще 46–літньою пішла вона з життя. А через рік після смерті матері Февронія одружилася. Невдовзі і синочок Михайлик у молодій сім’ї з’явився, та радість затьмарила біда: чоловіка Григорія, який був у колгоспі комірником, за розгребану котами купу намолочено зерна засудили до п’яти літ тюрми. Нелегко тоді прийшлося молодій дружині, та вона, поки чоловік повернувся, спромоглася навіть хату сама збудувати.
— Поховали ми ще маленькими двох старших синочків… Навіть виїхати хотіли з Градиська, аби те все пережити, — повертається в минуле Антонівна. — Згодувався лиш наймолодший Гриша, він нас і до життя повернув…
Чоловік Григорій Маркович був вправним майстром: шапки й чоботи шив, лагодив, на ставах працював. Як бджілка, трудилася все життя і Февронія Горайчук — вона й учасник війни, й ветеран праці, й депутатом сільської ради не раз була обраною.
— Імені свого я не люблю, — зітхає жінка. — Батьки хотіли по–іншому назвати, та священник сказав, у день якого святого народилася, таке ім’я й має бути. За весь мій немалий вік у Градиську було лише дві Февронії. Мені краще, як на мене кажуть Антонівна.
...Тихо нині тече час у бабусиній хаті, де вона вже майже два десятиліття живе наодинці. Завжди радо стрічає гостей, бо тоді її домівка повниться гамором і піснею. А самотніми вечорами частенько заглядає до свого зошита й наспівує улюблені мелодії.
Юлія МУЗИКА
