Історія до сліз: «Я вже не повернусь туди, де була…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
Історія до сліз: «Я вже не повернусь туди, де була…»

«Їдьте з Богом, діточки! Нехай вам Бог пошле таких сусідів, як ось у мене».

Фото realt.onliner.by.

Історія до сліз: «Я вже не повернусь туди, де була…»

Павутина через усю стіну, шматки шпалер, що звисають ледь не до підлоги, терпкий запах присутності мишей. Марія несміливо спинилась на порозі. Зять, не підіймаючи очей, приніс останню торбу з машини, сказав «Бувайте!» і швидко виїхав з подвір’я. «Ось я і вдома!» — подумала Марія і розплакалась

«ЗА ВАМИ ПОВЕРНУТЬСЯ?»

В інших кімнатах нічим не краще. Схоже, миші таки облюбували цей дім, бо їхнє пищання і шарудіння чулось скрізь. Ліжка дбайливо заправлені. На вікнах пошиті вручну занавіски. Підлога де-не-де провалювалася під ногами. Якби не старенький килимок, мабуть, нога застрягла б.

Підійшла до вікна, спробувала відчинити. Даремно. Заклеєні скотчем і залиті фарбою. Поглянула крізь брудну шибку в двір.

— Так і є. Зовсім забула. Тут ще й сарай і літня кухня є. Треба поглянути.

Не встигла дійти крізь височезний бур’ян, яким густо поросло подвір’я, як почула, що хтось кличе. Біля хвіртки стояла молода і приємна жінка.

Миколай справжній. Не казковий персонаж. Не супергерой. Не Дід Мороз, вигаданий людьми, щоб замінити, стерти, знецінити пам’ять про реального Чудотворця…

— А я бачу: машина під’їхала, речі вигрузили. Я сусідка ваша. Раніше приглядала за бабусиною хатою, аби не розтягли місцеві злодюжки. Ой! Я Маша. За вами повернуться? Бо жити тут навряд одразу можна…

— Доброго дня, Машо! — усміхнулася щиро Марія. — Ні, не приїдуть, а якщо і з’являться, то я вже не повернусь туди, де була. Тож від сьогодні я ваша нова сусідка. Марія Семенівна.

Маша обійшла з Марією Семенівною увесь двір. Показала кожнісіньке дерево в чималому садочку.

— Від нас траса в двох кілометрах. Тут усе продається, — ​весело щебетала, — ​у кожного сади й городи величезні. Все на продаж. Я й не працюю. Пів дня продаю, пів готую товар на наступний день. Звикнете і ви до такого ритму.

Сусідка все говорила і говорила, нахвалюючи село і людей. Тут-таки зателефонувала до когось і попросила прийти викосити траву на подвір’ї і в саду.

— Не буду у вас нічого розпитувати, але зараз же подзвоню сестрам і ми швидко наведемо лад у хаті.
Марія Семенівна й охнути не встигла, як на подвір’ї уже працював молодик із мотокосою, а п’ятеро прудких дівчат мили, мели, щось виносили із веселим сміхом, тріпали і знову заносили в дім.

— У мене плов на вечерю, — ​мовила Маша. — ​Всі до мене, будемо з новою сусідкою знайомитись.

Ночувала перший тиждень Марія Семенівна в Маші, поки навела лад у домі і вигнала звідти маленьких сіреньких «господинь». Почала потрошку обживатись, носити яблука, груші і ягоди з саду на продаж…

«Діточки, надіюсь, ви ніколи в житті не будете на моєму місці»

— Мамо, у нас двійня буде, — ​радо співала в трубку донька. — ​Ти ж розумієш, я без твоєї допомоги ніяк. Приїжджай!
Марія Семенівна, все покинувши, полетіла до доньки. Рік сиділа без виїзду, перучи й бавлячи двох непосид.

 Марія Семенівна вперше відчула: вона зайва. Потім були і нічні розмови зятя з донькою за зачиненими дверима. Про те, як йому важко утримувати дітей і її маму. Про те, як мало їм усім місця.

— А може, ну його, те ваше село, — ​одного разу мовив зять. — ​Дивіться, як ми дружно разом живемо. Продавайте ту хату і живіть із нами. А дружина на роботу вийде. І ремонт шикарний зробимо!

Хоч як відмовляли Марію Семенівну від того кроку подруги, вона продала дім і переїхала до доньки. Перших три роки, доки діти були ще геть малими, все було добре. А вже як пішли в садок, почалися перші непорозуміння.

— Та не можу я вас у гості запросити, — ​голосно розмовляв по телефону зять. — ​У нас хата-рукавичка, ніде й стати. П’ять чоловік на сорока квадратах живе. Підлога — і та зайнята.

Марія Семенівна вперше відчула: вона зайва. Потім були і нічні розмови зятя з донькою за зачиненими дверима. Про те, як йому важко утримувати дітей і її маму. Про те, як мало їм усім місця.

Читайте у нас також: «Наступний рік буде роком нововолинського соловейка, який подарував нам «Волиняночку»».

Врешті Марія Семенівна не витримала і попросила доньку з зятем підшукати на гроші, які залишились від продажу її дому, якусь маленьку хатинку недалеко від міста. Знайшли. Привезли і залишили. Вийшло, що ще й Марія винна: мовляв, понавигадувала собі казна-чого.

Через пів року донька вперше зателефонувала.

— Мамо, морози на носі. Завтра Павло тебе забере.

— І тобі привіт, доню! Я жива, все в порядку, — ​і поклала слухавку.

Наступного дня на подвір’я заїхало зятеве авто. Донька сиділа в машині, навіть не вийшла. Марія Семенівна винесла з погреба картоплі, моркви, цибулі, яблук, груш. Дала в руки здивованому зятеві торбу з молочними продуктами.

— Їдьте з Богом, діточки! — ​мовила тихо. — ​Надіюсь, ви ніколи в житті не будете на моєму місці. А якщо й опинитесь, нехай вам Бог пошле таких сусідів, як ось у мене.

Марія Семенівна й досі не спілкується з донькою, але городину і продукти передає щотижня. Донька не може зрозуміти: невже життя з нею було таким поганим, що мама аж у такі умови втекла. Поки пробачити неньку — вище її сил. Хоча… У неї теж ростуть діти.

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте у нас також: «На стіні Софії Київської привітали родину з Володимира-Волинського».​


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.