У свої майже 96 років Ігор Малицький воює за Україну - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.98 € 33.53
У свої майже 96 років Ігор Малицький воює за Україну

Захисниками батьківщини можуть бути і старі, й молоді. Це стан душі, а не показник віку. Харків’янин Ігор Малицький доводить це власним прикладом.

Фото ukurier.gov.ua.

У свої майже 96 років Ігор Малицький воює за Україну

В’язню німецьких концтаборів, який голими руками виборов свою волю, досі невтямки, як держава з боєздатною армією віддала ворогу без жодного бою Крим. У звичайній п’ятиповерхівці в спальному районі Харкова мешкає дідусь Ігор Малицький. Він — професор, кандидат технічних наук. У 95 років досі викладає в університеті. А ще це єдиний в Україні в’язень чотирьох нацистських таборів, що дожив до наших днів

«Місяць і дванадцять днів ішов глибоким снігом із паралізованою мамою на санчатах у село»

Ігоря Малицького добре знають у рідному місті. Попри свій більш аніж поважний вік, він активний учасник громадського життя Харкова і всієї України. Буває і за кордоном, зокрема в Польщі. Але замість екскурсій визначними місцями відвідує лиш одне — табір «Аушвіц–Біркенау» біля міста Освенцим. Він був його в’язнем і найжахливіші у своєму довгому житті речі побачив якраз там: «Своєю присутністю у місцях нацистських злочинів я засвідчую, що людина за будь–яких обставин повинна залишатися людиною. І доки дозволяє здоров’я, мушу вклонятися й віддавати шану замордованим. Мої поїздки на меморіальні заходи давно не мають статусу приватних. Я представляю, вважайте, всю Україну. І особливо важливо це тепер, коли моя батьківщина знову потерпає від агресії». 

Вперше війну він побачив 16-річним…
Вперше війну він побачив 16-річним…

 Своєю присутністю у місцях нацистських злочинів я засвідчую, що людина 
за будь-яких обставин повинна залишатися людиною.

Перші випробування на долю Ігоря Малицького припали на 1941 рік. Взимку шістнадцятирічним юнаком із окупованого та розбомбленого Харкова він вивозив на санчатах паралізовану маму-медика. Місяць і дванадцять днів ішов глибоким снігом у село під Чигирин до баби й діда. Перетнув замерзлий Дніпро. Всього подолав майже 400 кілометрів.

У селі окупанти кілька разів намагалися відправити хлопця до Німеччини, та він щоразу втікав. Нарешті вдалися до шантажу, пригрозивши спалити хату, якщо він добровільно не прийде на відправлення. Та дорогою вдалося втекти. Ігор із товаришем зробили у підлозі потяга дірку і на території Австрії вибралися на волю. Пішки дійшли до Чехословаччини, але там їх арештували. Так хлопець потрапив у свій перший концтабір в Терезіні, згодом його доправили до Освенцима.

«Знущалися і з мертвих, і з живих»

Найжахливіші речі, які йому довелося бачити в житті, родом саме звідти: «Нас примушували копати величезні рови, в які скидали людські трупи й залізничні шпали. Все це спалювали. Якось почув дитячий плач. Підходжу і бачу серед мертвих живу дитину. Беру на руки і вона, відчувши тепло мого тіла, замовкає. Думаю, віднесу наглядачеві, може, передасть її на волю. Та краще б я цього не робив. Той схопив немовля за ногу і вдарив об землю. А над живими в’язнями проводили страшні досліди. Задля експериментів убивали, без наркозу з тіла вирізали шматки м’яса, знущалися над близнятами». Згодом і сам Ігор опинився в руках садиста. Це був стоматолог Менгеле, якого прозивали «Доктор Смерть» або «Ангел смерті з Освенцима». Полоненого посадили, зв’язали руки, ноги, зафіксували голову… Обценьками без знеболювального вирвав хлопцю кілька зубів. Наказав: три дні нічого не їсти. Потім знову це саме крісло. Поки були зуби, кат їх виривав, а натомість щось вставляв. Імовірно, намагався приживити їх назад. Юнак від болю втрачав свідомість. Врятував його земляк Федір Громов, який жував брукву і таким чином годував виснаженого Ігоря. Беззубим він так і залишився на все життя.

…і ніколи не думав, що на старості знову доведеться переживати цей жах.
…і ніколи не думав, що на старості знову доведеться переживати цей жах.

 «Ніхто нас не визволяв, самі себе звільнили»

Освенцим не став останнім табором у житті хлопця. Коли радянська армія увійшла в Польщу, його евакуювали подалі на захід до австрійського Маутгаузену. Там полонені працювали на каменоломнях. Добуваючи каміння внизу, несли його догори вузькими східцями, яких було більше чотирьохсот. У дерев’яних черевиках, аби не зірватися, це було робити вкрай важко. А коли вартовому щось не подобалося, то він прикладом бив по зубах і в’язень падав донизу, збиваючи дорогою інших. Такі ж умови праці і знущання були і в наступному таборі — ​Лінц‑3. Але німці відчували, що їхня влада закінчується, і запланували над усіма полоненими розправу, щоб замести сліди. Робили це дуже ефективно: заганяли людей до тунелів, потім все там підривали вибухівкою. Так і вбивали, й ховали одночасно.

Але навіть відступ фашистів не обіцяв в’язням свободи. «Ніхто нас не визволяв, самі себе звільнили», — ​і гордо, і печально розповідає чоловік. Коли в бараці, де жив Ігор, дізналися, що їх мають підірвати у штольні, організували повстання. Коли їхню колону гнали мостом через Дунай, напали на охоронців, багатьох убили. «Я вихопив автомат, кручу-верчу, а користуватися не вмію. І тут мені чи то француз, чи то хто каже, щоб віддав йому, а мені протягнув кинджал есесівський, — ​розповідає Малицький. — ​А потім полонені пішли на штурм концтабору. Вартові на вишках, побачивши тисячі розгніваних людей, просто стрибали вниз і втікали. Тих, кого ловили, саджали на палі, витягнені з огорожі, а кухаря, котрий знущався над людьми, зварили в гарячому картопляному пюре.

Уперше Ігор Малицький тримав у руках автомат, коли брав участь у повстанні в концтаборі. Тоді не вмів із ним поводитися і зброю віддав досвідченішим побратимам.
Уперше Ігор Малицький тримав у руках автомат, коли брав участь у повстанні в концтаборі. Тоді не вмів із ним поводитися і зброю віддав досвідченішим побратимам.

 У свої роки їжджу до солдатів на Донбас, завжди їх підтримую. Кажу: «Захищайте, хлопці, нашу славну Україну, щоб сюди ніякий ворог не зайшов».

Звільнені в’язні, серед яких були німці, французи, чехи, італійці, невеличкими групами вирушили у бік Відня. Українцям пощастило вийти на радянських танкістів. «Важко передати ті почуття, які мене охопили. Я плакав…» — ​пригадує чоловік.

«Методи російських окупантів не відрізняються від нацистських»

Розповідаючи про ті події, Ігор Федорович не розуміє, як так сталося, що Україна, маючи величезне військо в Криму, 2014-го здала росіянам півострів без бою, тоді як вони — ​смугасті, голі, босі — ​йшли з палицями й цеглинами в руках на кулеметні вишки і перемогли.

Тема нинішньої війни болить чоловікові. «Я колись думав, що ніби той Путін і добре для Росії робить. Але як тільки вони Крим взяли, то до нього почав ставитися як до найстрашнішого ворога. Мало того — ​він ворог у квадраті. Він же — ​кагебіст-енкаведист. Вони стільки людей погубили, — ​говорить із болем 95-річний чоловік (12 лютого пану Ігорю виповниться 96. — ​Авт.). — ​Я і зараз воюю й захищаю Україну — ​у свої роки їжджу до солдатів на Донбас, завжди їх підтримую. Кажу: «Захищайте, хлопці, нашу славну Україну, щоб сюди ніякий ворог не зайшов». Ми нікому не хочемо нічого поганого. Росіяни, не лізьте й ви до нас, робіть, що хочете у себе вдома. Що, у вас території мало? Навіщо ви лізете в Україну? Ми самі тут розберемося».

 

 «Він справжній воїн, витримав три з гаком доби поїздки в зону ООС, аби словом, почасти серйозним, почасти жартівливим підтримати хлопців та дівчат, які захищають свободу та незалежність країни вже на цій війні. Життя з ним не жартувало, він на власному досвіді пережив катування. І тому сміливо стверджує, що методи російських окупантів не відрізняються від нацистських», — ​написав на своїй сторінці у фейсбуці журналіст Леонід Логвиненко.

За матеріалами ukurier.gov.ua, armyinform.com.ua, radiosvoboda.org


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.