Принц зі «швидкої» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
Принц зі «швидкої»

Кіт іще змалечку ластився до прекрасної половини й повністю ігнорував представників сильної статі.

Фото klezmer.co.nz.

Принц зі «швидкої»

Зимовий дощ тужив холодними слізьми. Під кущами ховалися від важких крапель клаптики снігу. — Яка зима — ​такий настрій, — ​мовила сама до себе Леся. — Мур-р-р-р, — ​погодився з нею кіт Дон Жуан. Котяру так нарекла Лесина подруга. Бо ще змалечку ластився до прекрасної половини й повністю ігнорував представників сильної статі

Леся відсвяткувала Новий рік із Дон Жуаном. Її кликали до себе подруги. Відмовилася. Сказала, що почуває себе не дуже добре. Це була неправда. Просто замкнулася у своїй самотності…

— Кожен у цьому світі повинен знайти свою другу половинку. Бо, не знайшовши її, ми залишаємось напівчимось, — ​сказав їй колишній наречений, пропонуючи заміжжя.

Олег умів гарно говорити й залицятися. За це його любили дівчата.

…До весілля не дійшло. Леся простила б Олегові походеньки, бо не він перший, не він останній крутив голову дівчатам, поки не одружився. Але коли її на вулиці перестріла ця дівчина… Ще зовсім дитинисько, а вже народжувати скоро.

— Не забирайте його в мене, благаю вас, — ​просила зі слізьми на очах незнайомка.

— Кого не забирати? — ​нерозуміюче запитала Леся.

— Олега.

— Але ж він…

— Нічого не розповів про мене? Ми з ним… Мені ще сімнадцяти не було… Батьки сказали, що підуть до суду, якщо Олег… Розумієте… Я ж неповнолітня… Ви ж не хочете, аби Олега засудили?

— Це шантаж?

— Він батько нашої дитини. Сина…

Олег зайшов після роботи. Леся поклала перед ним нещодавно куплені обручки.

— Вони тобі знадобляться. Може, розмір підійде твоїй юній вагітній пасії.

— А вона що?.. Ти її бачила? Але я не можу з нею одружитися. Де ми будемо жити? В її тісній квартирі? Чи з моїми батьками і молодшим братом? Так, я непогано заробляю і, гадаю, колись зможу придбати власне житло. Але зараз…

— Тобі взагалі хто більше до вподоби: я чи моя подарована батьками квартира?

— Що ти таке кажеш. Я кохаю тебе…

Обручки тобі знадобляться. Може, розмір підійде твоїй юній вагітній пасії.

…Минув час. Олег встиг розлучитися зі своєю юною дружиною і знайти нове, матеріально забезпечене, кохання. А Леся рятувалася роботою. Коли ж нападав смуток, діставала свою скрипочку. Колись навчалася в музичній школі. Грала сумні мелодії. Дон Жуан, відчуваючи своєю котячою душею настрій господині, йшов в іншу кімнату. Може, також сумувати на самоті.

…Перед новим роком на фірму, де працює Леся, приходив її колишній однокурсник. Михайло працює в благодійному фонді. Просив допомогти одній родині. Там троє дрібних дітей. Найменшій дівчинці збирають гроші на операцію. Шеф обіцяв щось подумати стосовно допомоги, та Леся знала: з його скнарістю даремно чогось очікувати. Хоча вона права рука шефа, фінансові справи вирішував тільки він.

Леся згадала, що десь записала адресу цієї родини. Так, ось вона. Живуть в іншому мікрорайоні. Трохи далекувато. Тож поспішала до магазину. Поклала в корзину цукерки, мандарини, іграшки, дитячі книжечки. Вдома все це запакувала в різнобарвні обгортки. І поклала декілька купюр у конверт. Викликала таксі.

Двері відчинила молода жінка. Здивовано дивилася на Лесю.

— Мені вашу адресу Михайло з благодійного фонду дав, — ​пояснила.

Жінка усміхнулася. Запросила в оселю. Дітлашня з цікавістю розглядала незнайомку.

— А я до вас із новорічними подарунками. Трохи спізнилася, бо довелося все самій розносити, — ​імпровізувала.

— А ви фея? — ​запитала найменшенька.

— Ну… так.

— А ваш помічник — ​маленький принц?

— Ага.

— Він захворів?

— Ноги намочив у калюжі. Тепер кашляє.

— Може, інший принц допоможе.

— А… його нема.

— Треба пошукати, — ​міркувало дівчатко. — ​А може, він сам вас знайде.

Леся усміхнулася.

— Ілонка любить вигадувати різні історії, — ​мовила мама дівчинки. — ​Інколи здається, що вона живе в іншому світі, в своїх вигадках, і, може, це їй допомагає.

Дітлахи з радістю розглядали неочікувані подарунки.

— Мені пора, — ​сказала Леся й помахала їм рукою.

Батьки дякували за гостинці та гроші:

— Це так несподівано. Ми навіть не запитали, як вас звати.

— Фея, — ​відповіла жартома.

Бралося на вечір. Калюжі підмерзли. Таксі поблизу не було. Неподалік зупинки Леся посковзнулася і добряче вдарилася коліном.

— От що каблуки з жінками роблять, — ​почула насмішкуватий чоловічий голос. — ​Давайте руку.

— Якби вулиці посипали…

— Я таксі зловлю. І поїду з вами. Погляну на вашу травму.

— Яка травма? Поболить і перестане. А взагалі ви хто?

— На «швидкій» працюю.

— А я думала — ​принц, — ​прошепотіла, обмацуючи травмовану ногу, Леся.

— Що ви кажете?

— Бажаю здоров’я комунальникам.

Матвій, так звали принца зі «швидкої», довіз Лесю додому, як годиться, надав допомогу. Записав на серветці свій номер телефону.

— Дзвоніть, коли треба.

…Дощ і не думав вщухати. Наче переплутав пори року, забувши, що зараз зима. Ще й розмова з матір’ю… Батьки щоразу нагадували Лесі, що їй уже тридцятка на носі, а вона досі сама. От і нині мати розповідала, що зустріла в магазині Лесину однокласницю Таню з дітьми. Такі славні хлопчики. Леся натяк розуміла…

Що ви можете порекомендувати для поліпшення настрою під час хронічно-затяжного зимового дощу?

Зіжмакала серветку, що лежала серед візитівок. Хотіла викинути. Та це ж… номер телефону принца зі «швидкої». А може… Набрала одну цифру, другу, третю…

— Алло! — ​почула в слухавці.

— Добрий вечір. Що ви можете порекомендувати для поліпшення настрою під час хронічно-затяжного зимового дощу?

— А, ви?..

— Так, Леся.

— Можу запропонувати смачну вечерю в моєму улюбленому ресторані. Якщо дочекаєтесь, коли закінчиться моя зміна. Уже недовго.

— Дочекаюся.

Матвій розповідав анекдотичні випадки зі своєї роботи. І що батько всіма силами намагається переманити його в медичний центр, де працює.

— А мама між нами — ​арбітр. Вона — ​юрист. До речі, якими вітрами тебе тоді занесло так далеко від дому?

— Подарунки дітям возила. А ти як там опинився?

— Ходив миритися зі своїм товаришем. Точніше, він мене покликав на перемир’я. Ніка, дівчина моя колишня, пішла до нього. Я образився. Ми не розмовляли деякий час. У них син недавно народився. Матвієм назвали. Мусив усе простити. А оскільки перемир’я «закріпили» коньяком, то свою машину довелося залишити біля їхнього будинку.

Котяра чекав Лесю біля дверей. Глипнув на неї і взяв курс в іншу кімнату. Але передумав і причалапав назад.

— Мур-р-р-р…

— Я так і думала, що принц зі «швидкої» тобі також сподобається…

Ольга ЧОРНА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.