Гута-Камінська славилась виготовленням скла

 

 Сьогодні про такий промисел, як гутництво, у цьому селі, що неподалік Каменя- Каширського, згадують хіба що краєзнавці у своїх дослідженнях. Місцеві ж мешканці хазяюють на землі, поповнюють сімейний бюджет, заготовляючи ягоди, гриби, бо ж ліс поряд. А ще їздять на заробітки, зокрема в Польщу. Повернувшись із коштами, зводять новобудови, розширюють і облаштовують старі хати, вчать у вишах дітей. А після жорстокого нападу росіян воюють і волонтерять, допомагаючи захисникам, які боронять Україну

«hutte, hutta – «хата», «хатина», «скляний завод»

Із селом та його жителями мене знайомив директор місцевої школи
 I–II ступенів, яка віднедавна стала гімназією – філією Камінь-Каширського ліцею №1 імені Шабліовського, Олександр Монець. І це невипадково. Олександр Никифорович – корінний житель Гути-Камінської, який  розміняв дев’ятий десяток літ, – хто ще краще знає людей, з якими живе поруч? А ще ж він більш як пів століття працює керівником навчального закладу, а всього педагогічного стажу у нього 65 років!

У давнину Гута-Камінська, якій вже 364 роки, славилася виготовленням скла й виробів із нього. Й перша частина назви населеного пункту від німецьких слів hutte, hutta – «хата», «хатина», «скляний завод». Про це основне заняття своїх предків  місцеві жителі тепер знають хіба з краєзнавчих публікацій. Ми їдемо селом. Олександр Монець розповідає, що є тут ФАП. Був і клуб, але культосвітній заклад уже закрито. На видному місці – старовинна Свято-Усікновенська церква, збудована ще в XVII столітті. У 1961 році релігійне об’єднання було зняте з реєстрації. А відновило воно свою діяльність навесні 1989-го. Тоді ж і відкрито храм. Чисельність населення з роками зменшилася.  Тепер у Гуті-Камінській живе трошки більше як пів тисячі осіб. Та й ті, за словами мого попутника, не всі на місці – пороз’їжджалися по роботах за кордон або пішли на фронт. Але є й такі, які в своєму селі знаходять собі заняття. 

 Тепер у Гуті-Камінській живе трошки більше як пів тисячі осіб. 

«У 1951-му дядька Никанора виселили на Сибір, записавши в куркулі»

– Я вас із чоловіком познайомлю – пасічником, який знаний у селі як цілитель, котрий виготовляє мазі на основі продуктів бджільництва. А ще він розкаже вам про свого дядька, який працював у США з відомим авіаконструктором українського походження Ігорем Сікорським, – каже Олександр Монець.

 Отож завертаємо до обійстя Валентина Буднічука, який і пасіку показав, і розповів, як іще з юності почав допомагати людям із різними недугами. А ось коли мова зайшла про те, від кого в чоловіка  цей хист і до бджолярства, й до народних методів лікування, тоді й почули те, що вже очікували:

 

 – Від батька й діда перейняв багато що. А ще ж у мене був дядько знаменитий, який із самим авіаконструктором Ігорем Сікорським в Америці літаки випробовував, – Никанор Буднічук. Якщо ж говорити про його таланти, то він першим у селі зробив вулики, якими й нині бджолярі користуються. А ще навчився робити вощину – з Америки виписав спеціальні вальці – вони й досі в мене зберігаються. Люди з усієї округи везли йому віск, а він вощиною розраховувався. З воску, що залишався, робили свічки для  церкви. Жив Никанор на хуторі, за яким залишилася назва Панський, бо його купила пані Мацієвська з Рівненщини (це кілометрів за два від Гути-Камінської). І Никанор, і мій батько не лише на бджолярстві зналися, а й на гідрології. На тому хуторі під їх керівництвом ставки було викопано, зариблено.

І дуже печальний спогад:

– А після війни, в 1951-му, дядька виселили на Сибір, хоч він просив не робити цього, оскільки його талант вдома може послужити. Батько мій був на фронті, то його не зачіпали. А Никанор вже за віком не підлягав мобілізації. Тож як прийшли другі, як ми кажемо, совєти, то його записали до куркулів. Хутір розграбували, нас звідти вигнали. А Никанор Буднічук із сім’єю опинився у Пальяново Тюменської області. У 1960-х сім’я повернулася до Каменя, де й дотепер живе дочка дядька, яка вже в поважних літах. А сам він помер на чужині, не доживши рік до закінчення терміну виселення.

 І насамкінець – найбільша втіха Валентина Буднічука. Чоловік розповів, що не раз звертався до влади з проханням надати йому в оренду той Панський хутір, аби він міг користуватися ним – поставити там пасіку, подбати про збереження лікарських рослин, які тут росли ще при  дядькові, й тим самим увічнити пам’ять про Никанора Буднічука. І нарешті Камінь-Каширська міська рада своїм рішенням це прохання задовольнила. Більше того – після війни обіцяли й фінансову підтримку. 

Важливі штрихи до «портрета» села (як тут жилося й працювалося колись) додала Анастасія Охрімчук, котра багато років трудилася в Гуті-Камінській фельдшером.

 – Я народилася в Обзирі, годувалася в Камені, куди батьки переїхали. Там після школи медучилище закінчила. Трохи за направленням у Пнівному працювала, а потім переїхала сюди і давно стала тут своєю, – каже при зустрічі Анастасія Юхимівна. – Тут заміж вийшла, трьох дітей із чоловіком, на жаль уже покійним, виростили…

 Про те, яка то робота фельдшера на селі у 1960–1970-х роках, жінка розповідає, пригадуючи прямо-таки екстремальні ситуації:

– Дороги в селі розбиті – в ковбанях. А на ніч два виклики – значить, мені треба дві пари гумовців, аби на зміну запасні були. Треба когось терміново на операцію в Камінь везти чи пологи. Телефон же свого часу був тільки в школі – біжу до Никифоровича (директора школи Олександра Монця. – Авт.). Буджу його. Йдемо, щоб подзвонити на «швидку». Вона їде назустріч, поки дорога більш-менш добра. Бувало, що й сама транспорт у селі шукала й везла хворого чи породіллю в районну лікарню. А як вже пізно було вирушати до райцентру, то сама не раз приймала пологи.

Зустріч із Анастасією Юхимівною невипадкова ще й тому, що в родині Охрімчуків є династія військових. Син Олександр, який живе у Володимирі, свого часу закінчив Ленінградське військове училище. Був в АТО. Тепер через одержану інвалідність воювати вже не може, тож пішов у тероборону, коли почалося повномасштабне вторгнення росії, але звідти його забрали на службу в Луцький військкомат. Його син (онук нашої героїні) пішов шляхом батька. Він  танкіст і зараз – на передовій. Воює і зять сина. А дочка – військовий психолог. Поки дитина в неї мала, то вона у Володимирі. Ось так війна з її тривогами  й переживаннями стала дуже близькою для Анастасії Охрімчук.

…Здається, що того дня, коли я була в Гуті-Камінській, мені зустрілася жінка, про яку можна сказати, що вона –  своєрідне уособлення душі поліської глибинки. Щось є в ній від Мавки, щось – від чаклунки. Так склалися обставини, що з Каменя-Каширського ми підвозили до села Ніну Маліцьку, як назвалася пасажирка. Верталася вона з базару, де продавала, як виявилося, лікарські трави. 

– Дуже природу люблю, – розповідала Ніна Степанівна. – Не можу жити без лісу.  Як тільки сніг навесні розтане – я вже там. І до пізньої осені щодня мандрую зеленим дивом. Знаю де яка квітка лікарська росте, травичка. Уже вивчила, від чого вони помічні. І вмію сушити так, щоб природні кольори не втрачалися. А ви заходьте до мене – самі побачите.

І ми зайшли, коли знайомилися з селом, його людьми. Й сфотографували жінку з її «таким помічним від різних недуг» багатством. 

 Читайте також: «Понад 50 козаків із села Нуйно стали на захист України»