Курси НБУ $ 39.79 € 42.38
Степан Хмара: «Мені не однаково, буду з того світу дивитися»

«Я завжди казав, що кінець російської імперії, ключі від її кінця знаходяться в Україні», – казав Степан Хмара весною 2022 року.

Фотоколаж із сайту unian.ua.

Степан Хмара: «Мені не однаково, буду з того світу дивитися»

«За Незалежність ми дорого заплатили. І ті, хто каже, що вона впала з неба, – або циніки, або дурні», –стверджував відомий політик-дисидент, правозахисник, громадський діяч та Герой України Степан Ількович Хмара. На жаль, 21 лютого на 87-му році життя він відійшов у Вічність

«Не хочу у це повірити. Не хочу це писати. Мій найдорожчий у світі чоловік помер. Все. Ми всі робили все, що могли, і навіть більше. Ми так хотіли, щоб він був з нами, коли проголосять нашу Перемогу! Я так хотіла бачити його щасливе обличчя! Його прекрасне обличчя! Бо він був таким красивим навіть у свої 86. Його голубі очі вже не були такими чисто голубими, але все ж бездонними. Він так любив Україну і українців. Він рвав свою душу і серце за неї. І Україна підніметься з попелу, вона Воскресне! Я знаю…» – зазначила дружина Степана Хмари пані Роксолана.

Він так любив Україну і українців. Він рвав свою душу і серце за неї.

Степан Хмара народився на Львівщині. У 70-х роках після арешту В’ячеслава Чорновола продовжив випускати «Український вісник», який той редагував. У 1980-му радянська влада заарештувала Хмару й засудила до семи літ ув’язнення в таборах суворого режиму та п’яти років заслання. Вийшов на волю у 1987-му. Був депутатом трьох скликань Верховної Ради України. Є автором положення 10 ст. Конституції України: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

За свою безкомпромісність у відстоюванні волі України та у правозахисній діяльності Степана Хмару називали Запеклим Яструбом. Свою затятість він пояснював небайдужістю до долі України. «Ні, мені не однаково, буду з того світу дивитися», – казав він в одному з інтерв’ю.

Перед повномасштабною війною Степан Хмара розповів про своє життя виданню «Газета по-українськи». Пропонуємо деякі уривки з його інтерв’ю.

«У післявоєнний час діти рано дорослішали. Ще активно діяли партизанські загони Української повстанської армії. Був свідком боїв між ними й загонами НКВД. Бачив страшні речі. У грудні 1946-го вчителька зайшла у клас і остовпіла. У неї був жах на обличчі. Ми це побачили. З однокласниками повискакували на високі підвіконня, як горобці. За кілька метрів від школи стояв сарай, де зберігалися дрова. Там нерухомо лежали троє чоловіків, а солдати бігали навколо і цеглинами їх добивали. Потім з’ясувалося, що один із них був батьком однокласниці. Його дружину й доньку вивезли в Сибір.

Степан Хмара неодноразово вдавався до радикальних протестів – голодування.  «У нас кожен президент, який приходить, вважає, що держава починається з нього» – так говорив він про очільників держави, гостро критикуючи кожного президента за ті чи інші вчинки.

Не раз приходили вночі партизани. Батьки допомагали їм, чим могли. Був малим і прикидався, що сплю, а насправді слухав. Було цікаво, про що говорять старші.

У червні 1945 року приїхав загін НКВД і приглядається. Було дивно. Ніякого трусу не проводили. А трохи згодом ідуть із каністрами. Деякі будинки обливають і підпалюють. Вони отримали інформацію, що це хати воїнів

Української повстанської армії. Сусідам гасити дозволяли. Господарям – ні. Казали, щоб забиралися звідти. Стояла спека. Багато хат були під соломою. Вогонь летів і падав на сусідні. П’ята частина села вигоріла вщент.

Я був у восьмому класі, коли Сталін віддав чорту душу. Ми цього чекали. Три дні по радіо нічого не грало, крім жалобної музики. Розуміли, що Йосипу кінець. Чекали, коли оголосять цю радісну звістку. 5 березня 1953 року до класу зайшла вчителька української мови. Сказала: «Хто хоче, займайтеся самопідготовкою. Я проводити урок не буду». Сіла, прикрила обличчя. Коли вийшла з класу, на столі була калюжа сліз. Я не міг збагнути, як людина, яка прекрасно знає українську мову й літературу, може плакати за тим бандитом. Симпатій до цієї вчительки в мене більше не було.

На другий день після смерті Сталіна викликають у канцелярію: «Нас така біда спіткала. Помер наш великий батько. Мусимо відповісти згуртованістю нашого уряду й Комуністичної партії. І ти як кращий учень маєш стати комсомольцем». Я почав відмовлятися. Мене закрили в кабінеті. Час від часу приходили вчителі: «Ну що ви, Хмаро, написали заяву?». Випустили, коли вже смеркало.

Цікавили гуманітарні науки. Та розумів, що вступати на історичний факультет не варто. Мав добре уявлення про історію України, а в совєцьких підручниках подавали протилежне. Якби працював викладачем, то довелося б брехати. Вибір упав на медицину як гуманітарну професію і водночас найменш ідеологізовану.

Самвидавом почав цікавитися ще студентом. У 1960-ті переклав працю Андрія Сахарова «Роздуми про мир, інтелектуальну свободу та прогрес». Почав писати статті на політичну тематику. Критикував тодішню владу. Мав псевдонім – Максим Сагайдак. А паралельно займався працею під назвою «Етноцид українців у СРСР».

Узимку 1971–1972 років пішла хвиля репресій. Це були масові арешти інтелігенції, позасудові переслідування, позбавлення роботи, відрахування з вишів. В’ячеслав Чорновіл редагував і випускав «Український вісник». І ось його арештовують. Випуск обірвався на шостому числі. Я намагався дізнатися обережно через знайомих, чи не виходив ще. Другий рік ішов, а він так і не публікувався. А для КГБ це серйозна перемога була б. Розумів, що треба показати, що їм це не вдасться. Випустив спарене 7–8 число журналу. Але він відрізнявся від попередніх номерів. На титульній сторінці чорноволівського «Вісника» писали: «Легальне позацензурне видання». Це була фікція, бо як легально таке могли публікувати? А я написав на титулі: «Видається нелегально на окупованій території України». У вступному слові зазначив, що ніякі репресії не приведуть до припинення антиколоніальної боротьби, а навпаки – вона буде тривати і загострюватися, набираючи політичних форм.

31 березня 1980 року мене арештували. Був готовий, бо розумів, що рано чи пізно вирахують. Усвідомлював, що мені світить максимально. Так і сталося. Суд був відкритим. Засудили до семи літ таборів суворого режиму та п’яти років заслання. Такі часи допомагає пережити те, що знаєш, за що борешся, переконаний у цьому.

Усе було важким – і робота, й обстановка. Мав за весь час одне побачення, у перший рік. Часто потрапляв у штрафний ізолятор. Там немає ліжка. Просто кидають на підлогу. Узимку температура має бути не менш як 18 градусів. Та вона була нижчою. У холоді 15 діб не можеш заснути. Це виснажує. Ще мучили голодом – практично не годували. Нас позбавляли листування місяцями. Не отримували вісток із дому, наші до рідних не доходили.

Не знаєш, що з дітьми і хворою дружиною.

У лютому 1987-го повернувся додому. Дивували українці, які вірили в Горбачова. Розумів, що стало легше дихати і це треба використовувати. Закликав однодумців розкручувати роботу. 1990-го став народним депутатом. До

Верховної Ради прорвалася частина альтернативних українських політиків. На підготовчій нараді нам роздали проєкт союзного договору й інші маразматичні документи. Я взяв слово: «Нам роздали документи, але завдання новообраної Ради інше – підготувати відновлення незалежної Української держави». Думав, комуняки засвистять мене. Але ні. У них був шок.

30 липня за моїм проєктом ухвалили постанову Верховної Ради про проходження військової служби на території України її громадянами.

Ранок 24 серпня 1991 року зустрів у камері Лук’янівського слідчого ізолятора. 14 листопада 1990-го Верховна Рада позбавила мене депутатського імунітету, дала дозвіл на арешт. Тоді була сфабрикована кримінальна справа про так званий напад на працівника міліції в підземному переході на Хрещатику. Влада знала мої погляди і вважала, що треба зі мною щось робити. Звільнили у вихідний. Прийшло тюремне начальство: «Збирайте речі, є команда вас відпускати».

24 серпня – день відновлення нашої держави. Відзначаю щороку. За Незалежність ми дорого заплатили. І ті, хто каже, що вона впала з неба, – або циніки, або дурні. 

 

Факти до теми:

= Степан Хмара за освітою – лікар-стоматолог. 1964 року закінчив Львівський медичний інститут.

= У 2006 році політик зі скандалом залишив команду Юлії Тимошенко, заявивши, що Юлія Володимирівна веде до влади справжню мафію, а її партія перетворилась на справжню мафіозну структуру. Після підписання газових угод із путіним заявив, що Тимошенко здала Україну росії «з бебехами».

= У Степана Хмари – троє дітей. Син Роман та донька Соломія від першого шлюбу, а в другому, з Роксоланою Хмарою, народився син Тарас, коли політику було вже за 60 років.

Василь РОГУЦЬКИЙ, Ольга ГОНЧАРУК.

Читайте також: Боротьбу з «Майданом-3» у владі очолюють люди, які...​.

Telegram Channel