Курси НБУ $ 39.79 € 42.38
«Бо ж красу відносять роки, доброти – не віднесуть…». Реліквія-спогад волинської родини

Усміхнена дівчина з гарним букетом квітів потрапила у Володимир завдяки воїнам.

Фото з особистого архіву Богдана ЯНОВИЧА.

«Бо ж красу відносять роки, доброти – не віднесуть…». Реліквія-спогад волинської родини

У кожної сім’ї є свої пам’ятні речі, реліквії, з якими пов’язано багато родинних спогадів про пережиті роки, стосунки між людьми, історичні події. У когось – це старі світлини, в інших – вишитий рушник чи картина, листи, медальйони...

…У 1945 році закінчилася Друга світова війна, яка принесла багато горя, сліз і болю мільйонам людей. Хтось загинув, інші поверталися додому.

Через місто Володимир-Волинський добиралися до рідної оселі двоє солдатів – Іван і Микола. Ніч застала їх у місті над Лугою, тож довелося проситися на ночівлю до місцевих мешканців.

У той час у маленькій хатинці сім’ї Багницьких, котра знаходилася неподалік річечки Рилавиці, квартирувала родина мого дідуся – Івана Івановича Гися, який утік із села Вроновичі на Холмщині, рятуючись від переслідування шовіністів. Він, як і понад 500 тисяч інших українців із Холмщини, Лемківщини і Підляшшя, був змушений залишати рідні прадідівські землі, які в результаті домовленостей тогочасних політиків увійшли до складу Польщі. Разом із дідусем у Багницьких проживали його дружина (моя бабуся) Стефа Петрівна, дідусева мати (моя прабабця) Ганна Антонівна і старша дідова донька Ліда. Тоді у сім’ї діждалися поповнення – народилася донечка (в майбутньому вона стала моєю мамою), якій було лише місяць від народження. Важке повоєнне життя пригнічувало усіх – безгрошів’я, розруха, голод, особливо ж важко було переселенцям з-за Бугу, адже вони покинули все нажите і розпочинали життя з чистого аркуша.

Незважаючи на скруту, мої рідні поділилися із солдатами останнім шматком хліба – таки завжди українці були добрими і щирими!    

Незважаючи на скруту, мої рідні поділилися із солдатами останнім шматком хліба – таки завжди українці були добрими і щирими! Молоді воїни з цікавістю колисали маленьку дівчинку, хтозна, можливо, вдома, їх чекали дружини з дітьми, а може, вони тільки готувалися стати батьками. Надійшов час прощатися.

Вояки вирішили подарувати дівчинці кольорову листівку.

«Як звати дитину?» – запитали вони. Маму ще не охрестили і не дали їй імені. Тут озвалася прабаба Ганна і сказала: «Її звати Ліда!».

Так звали старшу мамину сестру, яку Ганна Антонівна дуже любила як онуку від першої невістки (Ліда рано залишилася без матері). Тож на звороті французької листівки гості зробили напис: «Маленькій Ліді від двох друзів – Колі та Івана. Маленька Лідо, бережи цю листівку, подаровану тобі. 2 жовтня 1945 р.». Фактично поштівка була адресована моїй мамі Марії, яка справді берегла її як цінну реліквію і розповіла мені цю життєву історію.

Минуло багато років. Інколи я беру до рук листівку і спогади оживають у моїй пам’яті.

А з поштівки дивиться усміхнена дівчина з гарним букетом квітів.

Ця зворушлива історія навчає нас, що за будь-яких обставин слід залишатися людьми, бо людська доброта – велика сила.

Недаремно ж співається у пісні: «Бо ж красу відносять роки, доброти – не віднесуть…»

Богдан ЯНОВИЧ, науковий співробітник Володимирського історичного музею

Моя мама Марія берегла цю листівку як цінну реліквію  і передала її мені.
Моя мама Марія берегла цю листівку як цінну реліквію і передала її мені. 

 

Telegram Channel