Курси НБУ $ 40.65 € 43.55
А в кватирку один за одним залітали… Ангелочки

Це були не паперові, а справжні диво-створіння.

Фото із сайту ideas-center.com.ua.

А в кватирку один за одним залітали… Ангелочки

Ця історія трапилася понад 50 років тому, але й донині час від часу відгукується в моєму серці

70-ті роки минулого століття… Нас, дітей сільських трудівників, у педагогічне училище привело велике бажання здобути фах вчителя молодших класів чи вихователя дошкільного закладу. Поступали після 8-ми класів своєї сільської школи з різних районів Волинського краю. Вчилися і стали однією великою родиною.

Непомітно пролетіли роки навчання. Хвилюючою, і зі сльозами на очах, була розлука. І ось випускниці нашої 4-Г групи з новенькими дипломами, що так пахли друкарською фарбою, перед кабінетом директорки з  хвилюванням чекають тієї миті, коли Галина Іванівна урочисто вручить направлення на роботу. А вони були у різні області України. Бажаючі могли залишитися працювати у сільських школах Полісся. Але ми з подругою Галинкою твердо вирішили, що поїдемо разом і у найвіддаленішу область. Таке щастя нам випало вирушити на Харківщину, пункт призначення – якраз на кордоні з Донецькою областю.

За направленням у село Погонівку Барвінківського району нас поїхало троє. Вперше – романтична мандрівка потягом через міста і села, знайомства. Нам було дуже цікаво. Харківська земля зустріла дівчат із бандерівського краю, западенок, із пересторогою. Ми щиро віталися з незнайомими людьми звичним для нас «Добрий день!», а у відповідь було дивне мовчання чи коротке «Здрастє». Уже не пам’ятаю наші перші розмови з персоналом дошкільного комбінату , але всі були дуже привітні, незважаючи на те, що декого довелося звільнити чи перевести на іншу посаду, бо приїхали дипломовані виховательки.

Я все бачу, розумію, а тіло, ніби паралізоване, навіть руками не можна поворухнути. Щось насилу сказала, а мої подруги – у такому ж стані.

Саме у цьому дитячому садку і трапилася історія, що не дає мені спокою і досьогодні. Ми приїхали на роботу в останні дні серпня, трохи перепочили, а обжитися то і не було де, оскільки помешкання нам ніхто не надав. Завідувачка подумала і запропонувала деякий час пожити у цьому ж закладі. Поки питання не вирішить директор місцевого радгоспу. Облаштувалися ми усі троє на другому поверсі у невеличкому приміщенні, що слугувало підсобкою для зали музичних інструментів.

Усе було ніби добре, доки не похолодало. А осінь тоді була дуже дощова, з вітрами, ранніми приморозками. Той кабінетик, де ми поставили дитячі розкладачки, ще й не опалювався. Для зручності доставили дитячі кріселка, кинули невеличкі матраси. Хоча це аж ніяк не давало, не говорячи вже про якийсь комфорт, зігрітися від негоди.

Одного разу, це вже був листопад, ми прийшли з клубу. Бажання йти у холодну оселю не було жодного. Оскільки був вихідний і діток у садку не було, хтось запропонував зробити ночівлю у приміщенні, де розміщувалася ясельна група і було найтепліше. Не довго думаючи, ми взялися до роботи. Швиденько звільнили від іграшок великий дитячий манеж, туди наскладали дитячих матрасиків, подушок, ковдр і, притулившись одна до одної, щоб було тепліше, намагалися заснути…

І тут все почалося, ота «родзинка», що стала цікавинкою моєї невигаданої історії. Добре пам’ятаю, що була північ, коли прокинулася, відкрила очі і побачила неймовірне: відкриту кватирку. Хоча точно знала, що вона була закрита, бо ж холодно. І літають Ангелочки – такі гарненькі, білі. Я все бачу, розумію, а тіло, ніби паралізоване, навіть руками не можна поворухнути. Щось насилу сказала, а мої подруги – у такому ж стані. Ніби говоримо між собою, все це диво бачимо, а встати, щоб увімкнути світло, не дає якась невидима сила. З горем навпіл таки запалили світло. 

За секунду, незважаючи на холод, ми вискочили з кімнати ясельної групи і опинилися у себе, на другому поверсі. Тієї ночі ледь дочекалися куховарки, яка приходила о шостій ранку. Розповіли їй про це, жінка дивувалася, мовляв, у вас галюцинації. Невже у всіх таке може бути? З того часу такого «комфортного помешкання» більше не шукали. Ми були переконані, що вищі сили заборонили нам використовувати дитячі зручності у власних цілях. Що це: містика, галюцинації чи небесна сила?

Слава Богу, невдовзі нам все-таки дали квартиру, де ми прожили три роки, відпрацьовані відповідно до нашого направлення.

P.S. Можливо, хтось у Погонівці на Харківщині прочитає мою історію, згадає мене – і теж підтвердить цей дивовижний факт. Або спробує переконатися сам у ньому. Пишіть на адресу «Цікавої газети на вихідні».

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Volyn Nova.

Реклама Google

Telegram Channel