«А в подарунок дружині на весілля — бронзова медаль на «Іграх нескорених» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92
«А в подарунок дружині  на весілля —  бронзова медаль  на «Іграх нескорених»

До цього дня вони йшли майже два роки.

Фото з домашнього архіву Торчинських.

«А в подарунок дружині на весілля — бронзова медаль на «Іграх нескорених»

Про світову славу поліцейського Сергія Торчинського, який у Торонто завоював першу нагороду в скарбничку збірної України, ми розповідали, коли він ще був за океаном. Але тоді не знали, що він повернеться з Канади буквально за декілька днів до свого весілля, яке відбулося 7 і 8 жовтня в Луцьку та в селі Мирне Горохівського району. Як кажуть, з корабля — на бал…

«Це не було кохання з першого погляду»
Ми зустрілися з молодою парою невдовзі після їхнього торжества у луцькій квартирі, яку вони орендують.
— Вирішили, — сказала дружина Сергія Надя, — спробувати самі пожити — без батьків. Поки нас двоє, то це помешкання задовольняє, а потім — видно буде.
Жінка не випадково заговорила про це, підкреслюючи, що вони із Сергієм уже досить дорослі люди, щоб самим собі давати раду. Про вік вона нагадала і тоді, коли мова зайшла про їхнє знайомство:
— Уперше ми побачилися на весіллі у моєї подруги Жені. В Україні так уже ведеться: якщо тобі 25—27 років (влітку 2015-го на тому знаковому весіллі, яке стало початком їхньої любові, Надя і Сергій мали якраз стільки літ. — Авт.), то дівчат неодружених мало і хлопців — так само. Тож і подруги нареченої були в основному заміжні, як і в нареченого друзі — жонаті. І він покликав за свідка Сергія, з яким особисто не приятелював — знав лише через свою сестру. Хоч, як я чула, це було зроблено спеціально заради мене — щоб ми, холостяки, познайомилися. Що й сталося. Але це не було кохання з першого погляду. Побачивши Сергія, я подумала: невже не могли за дружка вибрати показнішого хлопця? Він був тоді дуже худий і на вигляд значно старший, ніж виявилося в реальності. Я прикинула, що років 35 має…

Тож під час весілля особливого спілкування між ними не було. Тим більше, що через два дні Надя їхала на море, помислами була вже десь там, далеко.
А ось і погляд Сергія на їхню першу зустріч:
— Це було перед поїздкою у Зимне Володимир–Волинського району, де молоді вінчалися. Коли наречена вийшла з дружками з хати, то Надя з кимось по телефону розмовляла. І перша моя думка була така: у неї є хлопець. І навздогін інша: чому так, що хороші, скромні дівчата нарозхват? Тож зразу на весіллі і не підходив до неї.
А віддавши заміж подругу, Надя поїхала на море. Оскільки вони навіть номерами телефонів не обмінялись, то Сергій і подзвонити їй не міг. Хоч ця дівчина не йшла з думок. І «ВКонтакте» («була не була») додав її в друзі. Минув день—два, і Надя з’явилася в мережі. Сергій запропонував зустрітися, погуляти.
— Це було суто дружнє спілкування, — пригадує чоловік. — Правда, на першому побаченні я спробував поцілувати Надю, але вона мене зразу, як кажуть, поставила на місце: мовляв, ми просто друзі (як згодом почую від неї, мама не так її виховала). Мене, по правді, слова з приводу того, що в нас просто дружні стосунки, зачепили. Я подумав: окей — друзі, то друзі…

 

Традиційна фотосесія на фоні символу Луцька.
Традиційна фотосесія на фоні символу Луцька.

На першому побаченні я спробував поцілувати Надю, але вона мене зразу, як кажуть, поставила на місце.

«Майже два роки я завойовував Надю»
Кожного дня Сергій забирав дівчину після роботи (вона продавала квіти біля торгового центру «Гостинець»). І вони пішки йшли у її Рованці, що за Стиром. Ці зустрічі почалися у серпні 2015–го і тривали цілу осінь.
— Я закінчувала роботу о 22–й—23–й годині, — розповідає Надя, — поки прийдемо в Рованці, то вже північ. Я ледве доходила додому, але ж не скажеш, що ноги болять. У нас було чисто дружнє спілкування — ніяких думок, що він може стати моїм хлопцем (майбутнім чоловіком). Мабуть, тому і складались дуже довірливі стосунки. Ми не старалися (в усякому разі я) показати себе кращими, як ми є. Говорили і про життя, і про сім’ю, і політику не обминали.
— Після невдалого поцілунку, — додає Сергій, — десь півроку тривали зустрічі з пішими прогулянками. Навіть за руку не можна було Надю взяти, хоч у мене були такі мимовільні спроби, на які вона  не  двозначно реагувала — «ніяких ручок». І завойовував я її майже два роки. Чоловіки — це ж мисливці. А цінується те, що важче дається. Довелося попоходити. Знайомі хлопці, яким було відомо про цю нашу дружбу, казали: «Нащо вона тобі?..» Але я не здавався.
Під час цих зустрічей, піших прогулянок, які деколи мали ще й зигзаги, — могли пролягти через центр Луцька, коли хотілося полюбуватися вечірнім містом, вони відкривали собі одне одного. Надя, яка в юності чула від своєї бабусі, що кожен хлопець має відслужити в армії («хто не служив, то хворий, і таких дівчата не хочуть за чоловіків»), по–особливому сприйняла те, що Сергій пройшов свого часу солдатську школу. Це стало, як вона зараз каже, хорошим бонусом на його користь. А тим більше її підкорило і вразило те, що Сергій побував на війні, пройшов бойове хрещення (його мобілізували ще у першу хвилю, у квітні 2014-го).
До АТО у Сергія було і студентське життя, і заробітки в російському Новгороді. Та якось вирішив, що досить їздити на чужину і влаштувався на фірмі ПП «Курілін», яка займається перевезенням товарів. Може, з півроку попрацював, і ось дзвінок із рідного села Мирне: «Треба, щоб ти приїхав у райвійськкомат».
— Чесно кажучи, — пригадує Сергій, — думав, що відмічуся (дані свої залишу) і відпустять, як це було з багатьма хлопцями. А сталося так, що ні в Луцьк, де працював, ні додому в село я вже не потрапив. Буквально декілька годин дали на збори, вирішення невідкладних справ. Мене забрали 8 квітня, а швагра — 9–го. Одразу двох з однієї родини…
Тиждень Сергій був у Володимирі–Волинському, на базі 51–ї окремої механізованої бригади, ще  один — на Тучинському полігоні в Рівненській області. А  у  травні  повантажили, як пригадує молодий чоловік, і повезли кудись. Але явно не в Чернігівську  область,  як  казали  попередньо, — усі мали  мобілки,  навігатори, тож бачили, що прибули на   Дніпропетровщину.   Спочатку   був блокпост на межі з Донецькою  областю, потім — під Красноармійськом (після декомунізації це Покровськ).

На знімку з молодими – волонтери Дарина Барчук, Наталія Шепель і Наталія Ариванюк,  завдяки яким Сергія прооперували у Кракові.

На знімку з молодими – волонтери Дарина Барчук, Наталія Шепель і Наталія Ариванюк, завдяки яким Сергія прооперували у Кракові.

 — Близько місяця простояли там, — розповідає Сергій. — Жили якоюсь ілюзією бойової обстановки, хоч пороху і не нюхали, як то кажуть. Фільми ж бачили про війну — нічого такого тут ще не було. Ось коли 22 травня сталася трагедія під Волновахою, за кількасот метрів від нашого блокпоста, то ми вперше відчули, що таке війна, що можна загинути, бо це далеко не кіно. І вже тепер, приїжджаючи на черговий блокпост, ми насамперед окопувались, будували, як могли і з чого могли, бліндажі. Як ті кроти заривалися. Змінювалися населені пункти — Солодке, Степне, Оленівка. Останній наш блокпост був зовсім близько від Донецька — вогні нічного міста виднілися. Ми тримали курс, як з’ясувалося згодом, на Савур–Могилу. Все ближче і більше бахкало. І більше смертей доводилось бачити. Це ж літо було, кінець липня, — страшний запах стояв від обгорілих тіл…
Сергій згадував прожите й пережите, а Надя час від часу вклинювалася в розмову — ясно, що про його бойовий шлях довідалася ще тоді, коли вони зустрічалися. Не все їй розповідав, оберігаючи від хвилювань. Але із коротких спогадів знала, що її майбутній чоловік опинився в одній із найгарячіших точок АТО, брав участь в обороні Савур–Могили. Саме там його тяжко поранено в шию — осколок застряг біля сонної артерії. Була дорога додому. Операція в обласній клінічній лікарні, та в якусь мить лікарі, які взялися за ювелірну роботу, зрозуміли, що нема високоточного спеціального обладнання, а без нього — дуже великий ризик. І нарешті порятунок у Кракові, в лікарні Святого Рафаїла, що став можливим завдяки волинським волонтерам, зокрема Наталії Ариванюк.


«Ми не випадково зустрілися»
Сергій ще торік збирався покликати заміж Надю. Коли в грудні поїхали в Буковель кататися на лижах, то були такі натяки. Але дівчина сказала: «Не здумай цього робити — я ще не готова». Хлопець, мабуть, не забув, як вперше хотів поцілувати Надю, і сталась «осічка». Щоб не почути «ні» — і далі витримував паузу. Не прозвучала пропозиція і навесні цього року, коли вони обоє їздили у Київ, де був відбір на «Ігри нескорених». Бо знову Надя відговорила Сергія від його задуму своєю «неготовністю». До речі, хлопець тоді хотів вийти на концертну сцену, яка була зведена на Хрещатику, і піднести майбутній дружині перстеник.
А сталася ця пам’ятна подія — освідчення — вже у Луцьку. На вечірці, влаштованій з нагоди реєстрації шлюбу ще однієї Надіної подруги, колеги. Було це на вулиці Набережній, у кафе автомийки «Нептун», яку чомусь облюбували наречені для фотосесій.
— Я вже знала, що Сергій увійшов у тридцятку спортсменів, які були відібрані на «Ігри нескорених» (15 учасників, які потраплять в основу збірної України, мали назвати пізніше), — розповідає Надя. — Ми сиділи за столиком, наречені фотографувалися. У мене був хороший настрій. І ось Сергій дістає коробочку з перстеником і робить мені пропозицію. Це був для мене сюрприз. І я відповіла йому згодою.
«Так» прозвучало майже після двох років їхнього знайомства.
— До Наді у мене стосунки з дівчатами тривали максимум півроку. — Мабуть, не було тієї, кого б захотілося завойовувати, за кого виникло б бажання поборотися. А може, я просто був молодий, зелений — в голові вітер гуляв. Мене здивувало, а точніше — приємно вразило, що ми з Надею ніколи не конфліктували — вміли знайти спільну мову.
— А я, — підключається до розмови Надя, — дослідила, що ми не випадково зустрілися. Моя подруга Женя планувала виходити заміж пізніше — вже тоді, коли я мала бути на морі. Але чомусь вона передумала і призначила весілля на Петра й Павла, коли я ще змогла прийти. Це одне. А друге ось що: я могла б «ВКонтакте» і не додати Сергія в друзі. Були і ще такі деталі впродовж майже двох років, які засвідчували, що ми не випадково зустрілися. Одне слово, пазли так складалися, що випадковість виключалася. І я вирішила, що це доля.
А весілля молоді призначили, виходячи з того, що у вересні мали бути «Ігри нескорених». Хоч Сергій ще не знав, чи потрапив в основу збірної команди, вони з Надею порадилися і вирішили, що будуть одружуватися на початку жовтня, коли закінчаться ігри в Торонто.  2 жовтня Сергій мав повернутися з Канади, а приїхав аж 4–го — за три дні до торжества. Зате з подарунком для дружини — бронзовою медаллю, яка була першою у скарбничці збірної команди України. Надя каже:
— Ніколи не думала про пишне весілля, але говорила, що хочу білу сукню (це обов’язковий атрибут, бо ж такі гарні знімки на пам’ять залишаться) і вечірку з мінімумом людей. Не люблю великих застіль, коли збираються ті, про кого ти знаєш хіба те, що вони — родичі, з якими і не спілкуєшся. Але оскільки у Сергія велика родина (двоюрідних, троюрідних сестер і братів багато), то мама його сказала: «Не можу не зробити весілля таке, як треба». І я, зважаючи на це, погодилася, як мовиться, відтанцювати. Отож у мене в Луцьку була тільки вечірка у «Срібних лелеках», на яку прийшло 25 гостей, а вже 8 жовтня у Сергія, в його рідному селі Мирне зібралося їх півтори сотні. Перед поїздкою на Горохівщину ми повінчалися в Рованцях. Так, кажуть, заведено, що таїнство вінчання відбувається у храмі нареченої.
Не втримуюсь від запитання, якою ж була зустріч невістки із свекрухою.
— Ми вже з нею бачилися, звичайно, — каже Надя. — Вперше, до речі, коли Сергій складав присягу, пішовши в патрульну поліцію Луцька. «А це моя мама», — сказав тоді ніби між іншим. Сьогодні я вже знаю, що мама мого чоловіка дуже хороша.
— І любить невістку більше, як мене, — додає Сергій з удаваною ревністю, бо ж, ясно, задоволений з того, що головні в його житті жінки прийняли одна одну.