Курси НБУ $ 26.27 € 32.01
Крізь біль — ​до перемог

Тріумф Яни на Європейській першості з велоспорту в італійському Дарфо-Боаріо-Терме.

Волинь-нова

Крізь біль — ​до перемог

Минулий рік був урожайним на перемоги для волинської велосипедистки, заслуженого майстра спорту України міжнародного класу Яни Беломоїної. 24–річна дівчина виграла чемпіонат Європи з маунтинбайку і здобула Кубок світу за підсумками всіх гонок

Свою перемогу в італійському Дарфо–Боаріо–Терме нині згадує з усмішкою. Хоча вона дісталася нелегко — ​траса була складною: довгі й круті підйоми, подолання яких вимагали чимало зусиль. Яна впевнено розпочала гонку і вже на першому колі вирвалась у лідери. Усі шість кілометрів проїхала, як то кажуть, на одному диханні і без помилок. Їй пощастило уникнути падінь. На цьому й, певне, заощадила час. Але коли наближалася до фінішу, з нею трапився курйоз — ​прапор України, який вручив їй тренер, заплутався у шпицях заднього колеса байка.

— Я хотіла гарно накинути його на плечі, але прорахувалася з розміром, — ​розповідає спортсменка. — ​Не думала, що він настільки великий. Спробувала витягнути його з колеса, але ніяк не вдавалося. У мене був ще час, мої суперниці відставали. Тож взяла велосипед на плече і рушила до фінішу.

Про цей випадок писали тоді чи не всі газети світу, розповідали журналісти відомих телеканалів. Захоплювалися рішучістю, винахідливістю і витривалістю тендітної велосипедистки.

У спортивній кар’єрі Беломоїної було чимало перемог крізь біль 

У спортивній кар’єрі Беломоїної було чимало перемог крізь біль. У Південній Африці за два дні до гонки вона впала і зламала зап’ястя. І це перед етапом Кубка світу в Австралії, до якого залишалося два тижні, коли уже мала квиток на літак. Здавалося, про змагання можна було б забути. Але мужня Яна тренувалася із гіпсом. Думала не про перемогу, а лише щоб дістатися до фінішу, аби не зняли очки. Та їй пощастило. Конкурентки виявилися слабкими. Тож за сумою усіх етапів виборола перше місце.

Усіляко підтримувала прагнення дівчинки до перемог і бабуся, яка замінила їй маму. Щоразу, коли внучка їхала на змагання, вона казала: «Ти маєш виграти»

Яна розповідає, що у великий спорт прийшла доволі пізно — ​в 11 років. А до цього чим тільки не займалася — ​танцями, тенісом, дзюдо… А ось на велосипеді каталася лише в дитинстві. Та коли тато вперше привів її на велобазу Луцької дитячої юнацької спортивної школи і побачила спортивні байки, захотілося сісти на них. Спробувала, сподобалися їхня швидкість, маневреність, відчуття польоту. Тож вирішила: буду їздити, це моє. Тренер Віктор Ковальов, із яким дружив тато Яни, підтримав юну спортсменку і став її наставником. Дівчина вдячна і тренеру Валентині Матвійчук.

— Вони виховували у мене спортивний характер, волю мотивувала до перемоги, — ​каже.

Щоб зацікавити Яну і таких же, як вона, новачків, організовували різноманітні змагання. Призом на них нерідко була звичайна шоколадка. Її дівчинка разом із подругою, котру привела на велобазу ДЮСШ, ділили навпіл 

Щоб зацікавити Яну і таких же, як вона, новачків, організовували різноманітні змагання. Призом на них нерідко була звичайна шоколадка. Її дівчинка разом із подругою, котру привела на велобазу ДЮСШ, ділили навпіл. Потім були перші виїзди на змагання в інші міста — ​Львів, Чернівці, Суми… Усіляко підтримувала прагнення дівчинки до перемог і бабуся, яка замінила їй маму. Щоразу, коли внучка їхала на змагання, вона казала: «Ти маєш виграти». Кожен програш вважала недопрацюванням. І Яна намагалася не засмучувати бабусю. Тренувалася до знемоги і старанно вчилася, бо ж уроки для спортсменки ніхто не відміняв. На змагання дівчинка завжди їздила з підручниками і коли випадала вільна хвилина, сідала за них, виконувала завдання. Наполегливі тренування дали свої результати. Усе частіше Яна виривалася у лідери, залишаючи далеко позаду суперниць. Перспективну луцьку спортсменку помітили в Києві. У 2009 році її запросили у збірну України.

— Моїми тренерами стали Ігор Ткаченко та Максим Гавриленко, — ​розповідає дівчина. — ​Вони повірили у мене, мої можливості, у те, що я можу стати найсильнішою на континенті.

І, схоже, не помилилися. Вже з 2010 року вона не сходить з п’єдесталу в олімпійській дисципліні кросс–кантрі. Нині її ім’я у списку найсильніших спортсменок–велосипедисток. Попри славу дівчина залишається скромною і доброзичливою, любить рідне місто.

— Я завжди з радістю повертаюся на велобазу до Луцька, бо там друзі, — ​каже.

— З яким почуттям згадуєте 2017–й? — ​запитую.

— Він був найуспішнішим у моїй спортивній кар’єрі і додав ще більше мотивації на майбутнє. Я здобувала медалі чемпіона світу і Європи, перемогу у Кубку світу.

— Щоб хотіли побажати собі й Україні у 2018 році?

— Собі — ​здоров’я, сили підтвердити минулорічні результати, тримати лідерство і перемогти на Олімпіаді в Токіо. А державі — ​бути єдиною і незалежною та, звісно, миру, співвітчизникам — ​щастя і достатку.