Чотири покоління Мартинюків живуть під одним дахом

«Весілля було зі снігами — ​не проїхати, але музикантів я таки привіз»

Найперше знайомство, звичайно, із найстаршим поколінням цієї родини — ​Сергієм Олександровичем і Ольгою Миколаївною, які прожили у парі вже понад півстоліття. Золоте весілля вони відзначили 18 січня 2012 року. При згадці про те, як зав’язалася їхня любов, жінка каже:

— Ми ж обоє — ​рівненські. Побачили одне одного на роботі. Я в ланці працювала, а Сергій водієм був, льон возив…

Той Сергій, а тепер Сергій Олександрович пригадує:

— Я у Лукові, що в Турійському районі, вивчився на механізатора. Оскільки в училище пішов за направленням колгоспу, то і практику вдома проходив, і згодом сюди вернувся на роботу. Коли у жнива чоловік, який працював на машині, пересів на комбайн, то я зайняв його місце водія, — ​возив льон на стелище, зі стелища… Дівчата були в ланці. Там і свою майбутню дружину запримітив. Покохали одне одного. На танці у клуб, пригадую, тягнуло, бо там же Оля бувала. А ще ми й по хатах збиралися, вечоркували. Наймемо музик, і як скрипка заграє, то ноги самі просяться до танцю.

— Натомишся за день — ​ойо–йой! — ​каже Ольга Миколаївна. — ​А прийде вечір — ​і до гурту йдеш, втома де й дівається.

Одного такого вечора Сергій, проводжаючи після танців Ольгу, наважився спитати, чи згідна вона вийти за нього заміж. А почувши: «Так», сказав: «То давай думати про весілля».

На жаль, знімків із того пам’ятного дня нема, «бо й фотографувати у селі тоді не було кому». І лише зі слів Мартинюків можна уявити, якими гарними були молодята.

— Батько Ольги, — ​розповідає чоловік, — ​на війні був поранений у голову — ​не довго прожив. А мій взагалі не вернувся з фронту, не знаю, де й похоронений. Тож сватати дівчину йшла моя мама із своїм братом, моїм дядьком, який, вважай, став мені за батька. Весілля призначили на 18 січня. Тоді була така сніжна зима, що я з трудом музикантів з Римачів привіз. Пішов до сусіда–шофера. Він не відмовив, але дорога була така заметена — ​врівень зі штахетником, що ми тільки чуть проїхали, і машина забуксувала. «Все одно привезу музикантів», — ​затявся я. Добрався по тому снігу до ферми, взяв коней, запряг у сани і — ​на Римачі. Тож у нас на весіллі справді було весело. Юра, так звали, пригадую, гармоніста, дуже гарно грав, а йому напарник на бубні допомагав. У нас у хаті було застілля, а в сусідів влаштували танці.

На жаль, знімків із того пам’ятного дня нема, «бо й фотографувати у селі тоді не було кому». І лише зі слів Мартинюків можна уявити, якими гарними були молодята. Тож починався 1962–й рік — ​ще й двадцять літ після війни не минуло. В селі не до розкошів було (а ще ж і Ольга, і Сергій без батьків росли). Але у нареченої, як дотепер пам’ятають, сукня біла була, фата.

Почувши, що наречений після весілля пішов у приймаки, мимоволі пригадую, скільки–то про тещ можна почути байок і анекдотів з приводу того, як складаються стосунки із зятями. Сергій Олександрович на це зреагував в момент:

— Теща у мене — ​золота. Як рідна мати була мені. І хоч добре нам жилося, але там ще брат Ольги був, який теж надумав женитися. Тож ми невдовзі купили собі хатинку, яка продавалася у селі, і перебралися. Дружина на фермі працювала, я механізатором був — ​заробляли потрохи на свій новий будинок, бо ж у нас діти росли — ​дві дочки і двох синів подарував Бог. У тій, купленій хатині було вже тісно.

«Найменший Микола з нами, а точніш — ​ми з ним»

Старші дочки Надя і Ніна, вийшовши заміж, стали жителями Нововолинська. Син Василь побудувався неподалік від рідної оселі. А наймолодший Микола, «як полагається», живе з батьками. Правда, коли про це зайшла мова, Сергій Олександрович зразу ж, посміхаючись, уточнив:

— Не він з нами, а ми з ним живемо.

Микола добре пам’ятає, як не просто давалося батькам будівництво нової хати. Не один рік минув, поки справили новосілля. А тим більш Мартинюкам–старшим не забулося це.

— Ми готового зруба купили у селі, — ​розповідає Сергій Олександрович, — ​перевезли на свою ділянку біля маленької хатини. А будинок великий був, на шість кімнат — ​то вже ми трохи перепланували і зробили чотири. Бувало, що мене питали: «Ти що клуб будуєш? У твоєму залі можна велосипедом їздити, чи збори проводити…» А як на теперішній час, коли по два, а то й три поверхи виганяють, то вже й невеликий наш дім.

При зустрічі з Мартинюками я чесно зізналася, що перший раз за багато літ маю можливість поспілкуватися не з однією сім’єю, а відразу з трьома, які живуть під одним дахом. Те, що Микола женився і привів у батьківську хату невістку, то це зрозуміло, — ​наймолодшому, як заведено здавна в селах, маму й тата доглядати на старості. Але ж і його син Сашко, який, до речі, знайшов свою дружину, як і батько, у сусідньому селі Гуща, теж нікуди з дому не подався. І вже його дітки — ​доньки Даша і Аня тішать дідуся й бабусю, прадідуся і прабабусю.

Коли прийде час одружуватися, то, як сказав Володимир, він має у кого повчитися, як будувати подружнє життя, — ​сім’ї дідуся, батька і брата служать таким прикладом. Тільки аналізуй і бери щось для себе найкраще, не наступаючи, як мовиться, на старі граблі.

— Ми звикли до гурту, — ​каже Ольга Миколаївна. — ​Як поїдуть куди, то нам із чоловіком чогось не вистачає. Порожньо…

І ось уже той, наймолодший син, розповідає, що за свої неповні 50 років змінив не одну роботу. Виручало те, що поряд кордон, — ​сім років відпрацював машиністом крана, перевантажував польське вугілля. Потім на терміналі електриком був. І в колгоспі, поки він не розпався, трудився. А тепер ось на зиму влаштувався кочегаром у сільській раді, «щоб якась копійка була». З приводу того, що багато хто нині в пошуках кращого життя їде на чужину, чоловік розмірковує так:

— Я теж зробив якось закордонного паспорта. Три штампи у ньому стоїть. Поїхав раз на заробітки — ​вернув те, що вклав у паспорт, як оформляв, ще стільки ж поверх цього і сказав собі: «Ні!» У Польщі я в сільському господарстві працював — ​тракторцем їздив. Тож подумав: «Чого я на когось буду спину гнути?» Маю голову і руки, то і в своєму селі при бажанні можу заробити. Зроблю електропроводку у новобудові, і за два–три дні — ​місячна зарплата, яку мав у Польщі. Замовлень стільки є, особливо влітку, що не встигаю виконувати. Так, на щастя, склалося, що і сини мої — ​Сашко і Володя — ​теж роботу знайшли тут, за кордон їм не треба їхати.

Олександр, той, що жонатий, і з дружиною Уляною ростять двоє доньок, працює на автозаправній станції у сусідньому селі Старовойтове. Відносно того, як живеться у гурті, де чотири покоління (уже три сім’ї!), він сказав:

— Не нарікаю ні на що. Мені, навпаки, добре, що поряд дідусь, який все вміє і знає, як треба, то допоможе. Так само і батько завжди виручає. Добре жити разом. Це ж і няньки для дітей не треба шукати, є кому за ними подивитися.

— Колись так і жили, — ​додає, почувши слова внука, Ольга Миколаївна. — ​В одній кімнатці тулилися. Лавки стояли — ​не якісь «стєнки», дивани. На землі, бо й підлоги не було, спали. Слава Богу, до кращого дожилися…

Про внука Володю, якому вже 24 роки, а ще не жонатий, Мартинюк–найстарший каже:

— Поламав родинну традицію: я в 21 женився і син Микола — ​в такому ж віці, а внук Сашко взагалі всіх перевершив — ​ще й 20 не мав, як одружився.

І вже бабуся каже внукові, який «поламав родинну традицію»:

— Ти ж не затягуй — ​бачиш же, що ми з дідом нездужаємо…

— Живіть довго, бо маєте чим тішитися, — ​Володимир відповідає на це. — ​І щоб ще дочекалися моїх дітей.

До речі, коли прийде час одружуватися, то, як сказав Володимир, він має у кого повчитися, як будувати подружнє життя, — ​сім’ї дідуся, батька і брата служать таким прикладом. Тільки аналізуй і бери щось для себе найкраще, не наступаючи, як мовиться, на старі граблі.

«І холодильник, звичайно, один на всіх, як і комора, льох»

Знаючи, що часто непросто складаються стосунки у родинах, яким доводиться жити під одним дахом, запитую, чи ж не ділять три сім’ї Мартинюків: то — ​твоє, а то — ​моє? Чи, бува, не три холодильники у хаті?

— ​Хто що купив — ​поклав у спільний холодильник. Кому треба — ​бере. Як же по–іншому? То ще б і льоха довелося закривати, ховаючись із припасами…

— Та що ви? — ​сказав не без здивування, Микола. — ​Хто що купив — ​поклав у спільний холодильник. Кому треба — ​бере. Як же по–іншому? То ще б і льоха довелося закривати, ховаючись із припасами…

Одне слово, всі ж найрідніші — ​батьки, діти, онуки, то від кого ховатися, чи кому чогось шкодувати? А якщо у когось намічається більша покупка, то теж допоможуть, скинувшись, гуртом? З цього приводу Микола каже:

— А чого ж ні?

І приклад наводить відразу: треба було йому колесо до причепа купити (гроші, які мав, витратив, бо телевізор поламався), то до батька прийшов за фінансовою підтримкою. І той виручив.

— Головне, — ​підсумовує старійшина роду, — ​що всі вміють ощадно з грошима поводитися, — ​не пропивають, як це буває.

Добрий сім’янин Сергій Олександрович, таким же став і його син, онук. Це зовсім не тому, що були якісь повчання з боку батьків: знову ж таки приклад старшого покоління — ​найкраща школа.

— А прожили ми з дружиною, — ​каже Сергій Олександрович, — ​дуже добре, на мою думку. Ніколи не сварилися, а тим більше — ​не билися, любили одне одного, любили дітей своїх — ​синів і дочок. А тепер ця любов уже й онукам, правнукам.

Що треба для того, аби добре (чи «дуже добре») прожити у шлюбі понад півстоліття? Сергій Олександрович із приводу цього сказав:

— Найперш, звичайно, любов — ​без неї нічого не буде. А ще треба довіряти одне одному, жити так, щоб зради не було…

Розповідали мої найстарші співрозмовники і про те, що важливо вміти не лише працювати, а й відпочивати. Тяжко трудилися і в колгоспі, і в себе на хазяйстві треба було все вчасно запорати, але знаходили час і для того, щоб на природу виїхати, юшки зварити.

— Була у нас по–сусідськи компанія — ​чоловіки і рибалили, і на полювання ходили. Завжди рибу мали, а то й дичину. І у свято, на Трійцю, наприклад, коли вже тепло, вибиралися на маївку. Посидимо, побалакаємо, порадіємо життю.

Весілля дідуся й бабусі, як знаю, було у хаті (в одній — ​застілля, в другій — ​танці), батькове — ​у шалаші, братове — ​у шкільному спортзалі в селі Гуща, звідки наречена, але то все одно — ​як великий шалаш: просто не треба було нічого будувати, а тільки поставити столи. Я хотів би, щоб у шалаші було й моє весілля.

Діти знову ж таки біля них училися, як то треба вміти і працювати, і відпочивати. І тепер уже вони ініціатори того, щоб родиною вибратися на природу. З покоління у покоління передається, що чоловік має заробляти, дбати про сім’ю. Таким був найстарший з Мартинюків Сергій Олександрович («ще й зараз кортить сісти за кермо трактора»), таким є його син Микола, онук Сашко. І Володимир, у якого створення сім’ї ще попереду, вже має таке ж переконання: чоловік — ​відповідальний за дружину, дітей. Навіть як мова зайшла про майбутнє весілля і батько сказав, що добре було б наперед знати, коли син буде одружуватись, аби «зібрати якусь копійчину», то він заспокоїв:

— Я й сам маю роботу (він працює на «Новій пошті» у Старовойтовому. — ​Авт.), не без грошей.

А при згадці про весілля не втримався і висловив своє ставлення до того, яким би хотів бачити його:

— Весілля дідуся й бабусі, як знаю, було у хаті (в одній — ​застілля, в другій — ​танці), батькове — ​у шалаші, братове — ​у шкільному спортзалі в селі Гуща, звідки наречена, але то все одно — ​як великий шалаш: просто не треба було нічого будувати, а тільки поставити столи. Я хотів би, щоб у шалаші було й моє весілля. Воно, хоч і без витребеньок, але найгучніше і найвеселіше. Люди себе вільніше почувають, ніж в якомусь ресторані.

Одне слово, як дійде до одруження Володі, то старші і молодші Мартинюки, знаючи його побажання, все зроблять, аби це торжество стало гарним святом родини, яку в селі знають і шанують.