Для чого приймати закон, приречений на… невиконання? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.02 € 33.32
Для чого приймати закон, приречений на… невиконання?

Волинь-нова

Для чого приймати закон, приречений на… невиконання?

…можливостями інтернету, який скорочує відстані

Сьогодні ми з ностальгією згадуємо той час, коли писали рідним, друзям листи, а на свята надсилали художні вітальні листівки. І як реліквію бережемо пожовклі аркуші зі шкільного зошита, де вже не всі слова можна розібрати, оскільки з роками поблякло чорнило. А читаючи те, що збереглося, з приємністю згадуємо незабутні моменти юності, молодості, коли ці такі дорогі послання одержували чи то від майбутнього чоловіка, чи згодом уже від дітей…

«Ми» — ​це, звичайно, старше покоління, яке виросло і, вважай, життя прожило без комп’ютера, інтернету, і ще років 20–25 тому й гадки не мало, наскільки все зміниться. І сьогодні наша ностальгія за тим часом, коли писали листи, поступається місцем здивуванню: як можна було жити без цих новітніх технологій? Це ж наскільки скоротилися відстані і яким доступним стало спілкування?!

Ось і після січневих трьох празників, які недавно відійшли від нас, так і хочеться висловити свою вдячність геніям–айтішникам за їхні винаходи і захоплення з приводу того, що можемо спілкуватися в такій соціальній мережі, як «Фейсбук», яка з’явилася у 2004 році й стала найбільшою — ​має нині у світі 1,3 мільярда користувачів. А взяти ще значно молодшу програму «Вайбер», котра почала служити нам лише у 2010–му. Саме завдяки їй і в ці свята, з якими приходить до нас перший місяць року, мала багато приємних миттєвостей: син, який живе у Москві, вітав з Новим роком, і тут же, за якихось декілька секунд я одержувала фотознімок чи відео, на яких бачила, як його родина святкує, а головне — ​як мій півторарічний правнук під ялинкою розбирає подарунки від Діда Мороза. На жаль, так склалося, що живемо на відстані понад тисячу кілометрів, а так хочеться спостерігати за тим, як росте Зубчук наймолодший. Тож як не бути вдячною «Вайберу» (це ж іще й безплатна програма, що в наш час лише приємно дивує — ​все здається, що хтось зоглядиться і ліквідує цю лафу).

А ще я тішуся, що можу спілкуватися завдяки інтернету з молодшою сестрою, яка більш як

40 років живе в Балтійську — ​Пілау, як називалося це місто колишньої Східної Прусії, поки після Другої світової війни вона не стала російською територією. Ось і на Різдво обмінювалися повідомленнями та фото– ​і відеосюжетами. Почула, як колядував, приїхавши до батьків з Калінінграда, їхній син, а мій племінник. Він, той, хто, по суті, в Україні лише народився, а виріс біля Балтійського моря, мабуть, генетично зберіг прадідівську мову. І його «Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся! Ой радуйся, земле, син Божий народився!», підкріплене власноруч зробленою звіздою, звучало так, ніби цей молодий чоловік і не розлучався з малою батьківщиною.

А ще до глибини душі розчулили слова сестри: «Ти би бачила, з яким трепетом мій внук тримав звізду? Я думаю, він буде продовжувати українські традиції». Залишається додати, що цьому внукові — ​7 років. Він ще не був в Україні, але його обов’язково привезуть сюди, де коріння дідуся й бабусі.

…невже нас почнуть штрафувати?

Як відомо, з 1 січня цього року в Україні почав діяти закон про сортування сміття. Він був ухвалений, виявляється, ще у 2012–му. І впродовж шести літ, що минули, мала тривати підготовка до запровадження новітніх європейських тенденцій із переробки сміття, аби такі обов’язки не стали для людей несподіванкою. А чи підготували нас до цього?

Не знаю, як для кого, а для мене таке нововведення — ​немов сніг на голову. Те, що, зокрема, лучан привчали відділяти пластик, це так: у дворах поряд з іншими з’явилися контейнери для пляшок з–під води. Хоч, доводилось чути, хтось бачив, як вони полетіли в один сміттєвоз (буду думати, що це вигадка, бо ж навіщо тоді «город городити»). Тим часом відтепер сортувати сміття потрібно за видами матеріалів — ​органіка, метал, скло, папір. Навіть, якщо ми примудримося на кухні міської квартири розкладати все це «добро» в різні мішечки, то де ж для них контейнери. Ви їх бачили?

У Німеччині майже 90 відсотків склотари зроблено із вторинної сировини. І мова йде не стільки про економічний ефект, як екологічний.

Отож вранці, уже після того, як закон вступив у силу, викидаючи сміття, мимоволі дивлюся, чи ніхто не хапає мене за рукав, чи не доведеться відповідати за порушення. Адже на законодавчому рівні затверджені штрафи за непосортовані відходи — ​від 340 до 1360 гривень (для юридичних осіб — ​від 850 до 1700). В одному інтерв’ю з приводу нововведення директор департаменту житлово–комунального господарства Луцької міськради Юрій Крась сказав, що закон ще дуже «сирий». А в мене на язиці інше: на жаль, це той випадок, коли закон, прийнятий без належної підготовки людей, приречений на… невиконання. У підсумку — ​це дискредитація документа, який у принципі мав би послужити добрій справі. Кожному ж відомо, що ми скоро потонемо у смітті, що його потрібно утилізувати, а для цього, звичайно, і сортувати.

Таке «потоплення» у непотребі у середині 1980–х років пророкували Німеччині через захоплення одноразовим посудом, упаковкою. Але у 1990–му в цій країні була ухвалена нова державна програма, завдяки якій лише у Берліні майже 90 відсотків домогосподарств долучилися до роздільного збирання сміття. Кажуть, там у дворі будинку можна побачити як мінімум 5 різнокольорових контейнерів. Щорічно жителі Німеччини одержують поштою особистий лист, у якому детально описується, як і куди можна викидати побутові відходи, по яких днях будуть вивозити той чи інший тип сміття впродовж року. Не дивно, що майже 90 відсотків склотари зроблено із вторинної сировини. І мова йде не стільки про економічний ефект, як екологічний. Це ж можна сказати і про інші європейські країни.

…Правда, поки я нарікаю на непідготовленість людей до виконання нового закону, жителі селища Благодатне почали сортувати сміття. Як повідомляла наша газета в минулому номері, відходи — ​скло, пластик, папір, метал, стрейч–плівку, упаковані в різні пакети, — ​збирають в одну п’ятницю, а в іншу вивозитимуть змішане сміття, яке не піддалось сортуванню. За кошти, отримані від продажу вторинної сировини, сільський голова Олександр Топорівський пообіцяв встановити в селищі лавки, облаштувати дитячі майданчики, купувати саджанці квітів та дерев. Схоже, і «сирий» закон може запрацювати — ​все залежить від того, який господар у місті чи селі.

…як повернути людей до бібліотек?

Недавно на одному з волинських інтернет–сайтів натрапила на заголовок такого змісту. І, зацікавившись цією на сьогодні болючою для суспільства темою, відкрила інформацію, щоб прочитати. Власне, думала, що хтось знає, як повернути інтерес, зокрема, молоді до книг, щоб не стояли вони на стелажах мертвим капіталом. Не скажу, що розчарувалась у своїх сподіваннях, — ​просто зрозуміла: йдеться трохи про інше — ​заохочення літературою в електронному вигляді.

Одне слово, суть новини така: депутат Луцької міської ради Микола Собуцький під час розгляду бюджету на 2018 рік запропонував виділити кошти на закупівлю комп’ютерів для бібліо­тек обласного центру. Пан Микола і суму назвав — ​500 тисяч гривень, які мають бути спрямовані на те, щоби придбати по три стаціонарних комп’ютери для кожної книгозбірні міста. Депутати його підтримали. І цьому можна тільки порадіти, адже сучасна техніка потрібна перш за все персоналу у їхній щоденній роботі. Але стосовно того, чи можна таким чином повернути людей у бібліотеки, все–таки є сумнів. Та комп’ютери (ноутбуки, планшети) сьогодні не рідкість. Їх освоюють уже учні початкових класів. І чи треба йти у книгозбірню, якщо вдома, маючи сучасну техніку, можна знайти потрібну книжку і штудіювати її?

Думаю, батьки скажуть: «Та Бог із ним — ​нехай вже в електронному вигляді читають — ​яка різниця?!» І я з цим погоджуся (можна ще й скачати аудіокнигу і слухати текст), адже надворі ХХІ століття. Це в минулому, коли моє покоління ростило дітей, тобто у 1980–х роках, бібліотеки були незамінними. А тим більше, що вже говорити про 1960–ті. Для мене книгозбірня в рідній Переспі Рожищенського району була справжнім вікном у світ. І це без перебільшення. Тут я відкривала для себе і українських класиків–геніїв Тараса Шевченка, Лесю Українку, і Шекспіра — ​«Ромео і Джульєта» передавалися серед дівчат–старшокласниць із рук у руки. А ще вкрадки читала «дорослі» романи — ​«Американську трагедію» Теодора Драйзера, «Джейн Ейр» — ​англійської письменниці Шарлотти Бронте, поки вони не були «зайняті» татом і мамою. Ці книги теж, звичайно, батьки брали у бібліотеці, бо в ті часи домашня книгозбірня була рідкістю. І завдяки сільській бібліотеці, навчаючись в 10–му чи 11–му класі, прочитала вірші Василя Симоненка з його прижиттєвої збірки «Тиша і грім», що була надрукована в 1962 році. Хоч, може, в силу своєї юності не задумувалася над глибиною і суттю рядків, але це вже було знайомство з автором книги «Лебеді материнства», де є ось ці афористичні рядки: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Збірка була видрукувана лише в 1981–му — ​через 15 літ забуття поета–шістдесятника.

Студентські роки, коли навчалася у Львівському університеті імені Івана Франка, подарували можливість бувати у головній науковій бібліотеці вишу. У цьому справжньому храмі, у просторому читальному залі з височенною стелею, до того ж скляною, крізь яку прямо з неба ллється світло, так і хотілося уявити, як сюди заходив колись сам Іван Франко, інші видатні люди минувшини. Це ж яка старовина — ​бібліотека заснована 1608 року як книгозбірня Львівського єзуїтського колегіуму. Але назавжди залишилося в душі, що любов до читання почалася із сільської бібліотеки, у яку не потрібно було нічим заманювати. Вона манила своїм багатством, що криється у книгах.