«Я, мов ожина з павутини, виборсуюсь з твоїх обіймів. І знову падаю в обійми…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.71 € 31.53
«Я, мов ожина з павутини, виборсуюсь з твоїх обіймів. І знову падаю в обійми…»

Волинь-нова

«Я, мов ожина з павутини, виборсуюсь з твоїх обіймів. І знову падаю в обійми…»

Жіночий погляд. Марія МАТІОС, письменниця, поетеса, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2005 року за роман «Солодка Даруся», народний депутат України («Блок Петра Порошенка»)

З кожного дня Марії

Ох, ця ера — сумна гетера:

Робить з тебе вже циркача.

Шляк трафляє, бере холєра –

І несила (ох же ж!) мовчать.

Ох, ці ринки… Все стало дибки.

Ох, дивен–ні–і гримлять дива!

А я жінка — тонка, як скрипка, –

Голос з мене видобувай.

Ні, не скрипка.

Я сива дримба,

Я відлуння печальних скель.

Я з–під каменя сонна риба,

Я з потоку — в’юнка форель.

Я погідна — як осінь срібна.

Я солодка — як майський мед.

Я нечутна — як в жилах рідна

Кров.

Як пізній в саду ранет.

Ох, ця ера — сумна гетера…

А я чую, що кров горить.

Ломить пера ця чорна ера

І збиває серцевий ритм.

А я хочу в якусь печеру,

Хоч на пару якихось діб!

Чоловіцтво!

Змініть цю еру,

Цю гетеру,

Бо це ж ваш хліб.

Я ж бо можу отак пропасти

Поміж цих божевільних днів,

І нікому не будуть застити

Мого серця палкі вогні.

Ох, солодкі слова, як сливи.

Та долоні — як два хрести.

Чоловіцтво!

Я ще вродлива.

Мені важко свій хрест нести.

А я дримба.

Я хочу в губи.

А я срібна в руці форель.

Чоловіцтво!

Я ваша згуба.

Затрубіть мені з диких скель.

Учиніть нетерплячий рейвах,

Бо ж була я десь тут, жила.

Бо душа моя на деревах

Цвіт збирає, як мед бджола.

Лісова мурашина орава лаштувала жалючу облаву…

М. Г.

Лісова мурашина орава

Лаштувала жалючу облаву

На дві сплетені наші руки.

І хвалились сороки–хвальки

Угорі… десь далеко вгорі…

Прокидалися ми на зорі.

Умивали птиці і трави,

І повзли мурашині роззяви

На дві сплетені наші руки.

І сміялися ми залюбки.

Віртуозив десь коник–скрипаль,

І нічого було нам не жаль…

Поміж сонця, зорі і між віття

Проминали хвилини й століття

І впивалися стебла у тіло…

… Я й сьогодні так само хотіла б,

Щоб жалка мурашина орава

Готувала нам знову облаву

На чотири самотні руки…

Із днів плоті

Я добра прокинусь.

Рада.

Цвіркун просюрчить — і втече.

Бо дихає ніч на ладан,

А я — тобі на плече.

І соками винограду

Розбуджена плоть стече.

Бо дихає ніч на ладан.

А я — тобі на плече.

***

І на тому світі не забуду,

Не забуду, як твоя рука,

Розтинала жаром білі груди

І пускала серце сторчака.

І поїла тим відьмацьким трійлом,

Найсолодшим, що на світі є.

І кроїла навпіл груди білі,

І виймала серце, як своє.

Із днів любощів

«Не спаде з тебе жоден волос,

Не вп’ється в тебе жоден терн…»

Ігор Калинець

Люби.

Ще ніч не розкололась

На дві дороги  — й спільний крах.

І руш! Ломи встидливий голос,

Поки гориш в моїх руках.

Рятуйся губ моїх отрутою,

І падай солодко до ніг.

Бо наша зустріч — наші Крути.

Ми завтра згинемо, як сніг.

По нас почовгають охочі

(Вони ж не знають, як ти йшов…)

І витечуть циганські очі

Під прес байдужих підошов.

І сонний запах твого тіла,

Що зводить з розуму отут,

Згромадять вкупі з листям прілим –

І вітром в безвість розметуть.

Та поки мій бджолиний голос

На вітрі дикому не вмер,

Не спаде з тебе — жоден волос,

Не вп’ється в тебе — жоден терн.

***

Немов ожина павутиною,

Двома руками оповита.

І кров гуде несамовита,

Мов літня злива конюшиною.

Рук і волосся плутанина…

Шал слів рвучких, як вітер, рвійних…

Я, мов ожина з павутини,

Виборсуюсь з твоїх обіймів.

І знову падаю в обійми,

І задихаюся,

Мов пташка.

Цілуй мене.

І не жалій.

Ми –

тепер одне,

Моя бідашко…