Не обмани мене
– Де ти був так довго, сину? – Однокласниця у день народження довго нас пригощала, – повідомив мій третьокласник, не змигнувши оком. Він просто не знав, що годину тому телефонувала його вчителька і розповіла, як якась небайдужа жінка зігнала з даху 9-поверхівки трьох хлопчиків, що дуже зацікавлено заглядали униз, а потім не полінувалася зателефонувати у школу...
Минуло майже десять років, та цей наш діалог досі «стоїть» у вухах, як усе, підстелене нервуванням. З того часу він ще не раз обманюватиме мене, більш чи менш успішно. А я все думатиму, звідки у дитини така безмежна потреба казати неправду. Досвід показує, що іноді це просто зручно: не треба вдаватися до довгих, іноді малозрозумілих, пояснень, а буває, що просто не хочеш засмучувати близьку людину — так приємно, коли усі вдома перебувають у доброму гуморі і не шпетять за якусь «дрібницю».
Дорослі, які вимагають не обманювати, мають не робити цього самі.
У психології обман з уст дитини пояснюють різними причинами. Головне, що треба знати, — мотиви брехні дорослого і дитини дуже різняться. У зовсім малих (дошкільнят) обман — це не обман, а фантазування. У середньому це триває до 7 років. Пригадую, як моя трилітня донечка розказувала, що розкидані речі — не її рук справа, а подружки Бабочки. Вигадана Бабочка вряди-годи «робила» якісь капості, а Катруся охоче разом зі мною бідкалася над таким неподобством. Для її віку це було цілком нормально. Психолог Еда Ле Шан радить у таких випадках не казати малечі те, що для нас звично — так робити погано, що то обман. Є ефективніший варіант: «Думаю, тобі хотілося би, щоб це зробила Бабочка, бо ти шкодуєш, що так усе вийшло».
Дорослі, які вимагають не обманювати, мають не робити цього самі.
Однак є випадки, коли діти навмисно кажуть неправду, щоб завоювати увагу батьків. Розрахунок простий і дієвий: якщо все добре, то мама з татом займаються своїми справами, але вони готові кинути усе на світі, як тільки починають підозрювати, що їхнє чадо подалося на манівці. Для дорослого це звучить дивно, але дитина справді боротиметься навіть за негативну увагу. У цьому разі психологи застерігають батьків: перш ніж боротися з брехнею, зрозумійте, чому вона стала регулярною. Інакше кажучи, якщо вона використовує дрібний обман зрідка, можемо не «бити у всі барабани». За спостереженнями психологів, абсолютно чесних дітей (як і дорослих) майже немає. Тривожитися потрібно, коли ваші син чи донька подолали позначку десять років і обманюють постійно. Можливо, вони роблять це, бо саме переживають якісь проблеми. Найпоширенішими називають почуття ревнощів і суперництва з іншими дітьми в сім’ї, боязнь бути знехтуваним, потреба у більшій увазі та схваленні. Як кажуть, варто аналізувати на місці події...
Дорослі, які вимагають не обманювати, мають не робити цього самі. Навіть у дуже неприємному. Часто дитину відсилають кудись, коли у родині хтось помирає. Вона повертається, дізнається правду і сприймає такий спосіб її вберегти як зраду. Прихована правда рівнозначна брехні. Обман заради порятунку тут працює у зворотному напрямку. Еда Ле Шан, американський педагог, знає багато таких історій і стверджує, що діти успішно справляються зі своїми важкими переживаннями тільки тоді, коли знають реальність і коли їм допомагають зрозуміти, що відбувається.
Одна моя знайома домовилася з сином, що той казатиме їй правду за будь-яких обставин, натомість вона не каратиме його за особливо гірку. І вона так і робить: не карає, навіть якщо руки чешуться. І це правильна стратегія. Правильна і ефективна порівняно з поширеною, коли батьки запевняють: «Буде ліпше, якщо ти скажеш правду», а потім нещадно карають. Тоді дитина робить логічний висновок, що зовсім не краще не обманювати.
Якщо впіймали на брехні і точно знаєте, що син чи донька винні, дайте можливість реабілітуватися. «Що ти збираєшся робити, як цього не виправиш?» – ось доречні питання замість нотацій. А як діяти, коли сумніваєшся у виправданості своїх підозр? Спочатку запитати: «Як думаєш, я тобі вірю чи ні?» Педагог Джим Фей і психіатр Фостерн Клайн радять не допитувати дитину і не говорити про її вину звинувачувальним тоном. Кажуть, вона захищатиметься з останніх сил. «Звинувачувати, не маючи впевненості у провині, – все одно, що кидати гранату у загін спецназу». Ліпше заховатися за хитромудрою фразою: «Якщо це правда і я тобі не вірю, це неприємно для нас обох, але якщо це неправда, то удвічі більш неприємно тобі». Хай дитина міркує і вчиться цінувати довіру. Загалом же вона навчається не обманювати, спостерігаючи за вчинками рідних.
Ваших історій з успішними батьківськими рішеннями чекаємо за адресою редакції або ж за електронною: [email protected] .
