«Я повернулась додому й не впізнала доньки. А вона — мене…»

Вiдстань роздiляє рiдних людей, руйнує сiмейнi цiнностi й родини. На жаль, я пiзно це зрозумiла…

За кордон поїхати мене змусили злиднi. Чоловiк–алкоголiк, скорочення на заводi… Як жити? А дiти пiдростали й потребували пiдтримки. Заробити грошi було важко. Та заради рiдних я б гори звернула. Тому й поїхала за моря…

Перший рiк заробiткiв без рiдних, дiтей був важким. Щодня я тинялась італійськими вулицями, шукаючи роботу. Для від’їзду позичила чималі гроші. Їх треба було повернути. Уночi не могла зiмкнути очей. Було нестримне бажання зателефонувати додому — там донька й син, старенька мати.

Удень прибирала в будинках, увечерi в ресторанi працювала офiцiанткою, пiдносила панам страви. Коли чула в слухавці голос дiтей, то була єдина радiсна мить. Спочатку телефонувала тiльки раз на два тижнi, потiм — частiше.

Уся в роботi, з ганчiрками й пiдносами в руках, забувала про злиднi вдома, звикала до чужини i презирливих поглядiв італійців.

Аби поїхати додому, працювала 5 рокiв. Адже вибратись із чужої країни можна, лише офiцiйно влаштувавшись на роботу. А я працювала в синьйорiв. Якби поїхала до дiтей, то вже б нiколи не приїхала в Iталiю вдруге. Для мене це означало повернутись до злиднiв i непростих українських буднiв. Тому й не приїжджала. Але щомiсяця зi своєї зарплати половину грошей висилала дiтям i мамi. Хотiла, щоб вони нi в чому собі не відмовляли.

Тим часом чоловiк зовсiм спився.

Скiльки не пробували лiкувати — нічого не виходило.

Пiсля довгих 5 рокiв я нарештi ступила на рiдну землю й готова була її цiлувати. Мене зустрiли родичi й дiти. Ту радiсть я пам’ятаю й досi. Мої сльози були, як ніколи, солодкими. Моя доня саме закiнчувала школу, а син одружився. Дениско привiв до хати молоду вагiтну дружину, тож скоро стану бабусею. Моя Даринка була найкрасивiшою випускницею в школi.

Але час на рiднiй землi спливав дуже швидко, бо мала лише мiсяць вiдпустки.

…У день мого вiд’їзду всi плакали. Найболючiше було дивитись у глибокi, мокрi вiд слiз очi доньки. Вона за мiсяць встигла звикнути до маминого тепла й турботи, без яких росла з дванадцяти літ. Але ж тепер донька майже доросла, а я ще трохи попрацюю, щоб вона жила, як люди.

Уже в автобусi, який вiз мене до Рима, я подумала: пiдтримую дiтей матерiально, але калічу морально. I так менi було гiрко, що готова була повернутись. Не повернулася…

Тiльки–но приїхала в Iталiю вдруге, з дому почали надходити сумнi звiстки. Мама злягла, не встає. Але їй потрiбнi лiки, i я, зцiпивши зуби, працювала. I молилася, щоб ненька одужала, не покинула нас. Але через три мiсяцi мама померла, дiти втратили свою бабусю… А життя тривало. Донька вступила до унiверситету. Поїхала у велике мiсто. Щомiсяця я висилала їй грошi. Але з часом вона вимагала більше. Коли я телефонувала, то у слухавці чула гамiр компанiї.

А потiм Дениско розповiв, що моя донечка курить, п’є, має багато друзiв, додому повертатися навiть не думає. Почувши таку звiстку, хотіла одразу їхати додому, рятувати дитину. Але ж це не вихiд! Даринка доросла, не за руку ж її тримати? Що я зроблю, коли навiть поруч буду? Я подумала: «Це все пройде. Молода ще, недосвiдчена, а тут — велике мiсто з його спокусами. Хто ж не хоче веселого студентського життя? Нi, моя Дарина не така, вона не зiб’ється з дороги».

Дверi вiдчинила струнка дiвчина з розтрiпаним волоссям. Я не впiзнала своєї дитини! Спочатку хотiла переконати себе в тому, що помилилась помешканням. Аж нi — це моя Дарина

Згодом нашi розмови телефоном стали рiдкiстю. Донька не пiднiмала слухавки, не вiдповiдала на мої запитання, вiдмовчувалась.

Так минуло ще п’ять рокiв. Десять довгих літ була я на чужинi. На рiднiй землi за весь час побувала лише раз, коли моя доня закiнчувала школу. Дарина чекала приїзду, привiтно щебетала й обiймала мене. Так мiцно i нiжно, як тiльки може обiймати доня свою дорогу матусю. Цього року я вже вирiшила повернутись додому назавжди.

Чекала в аеропорту рiдних. Усiх зустрiчали теплими обiймами, а я стояла сама–самiсiнька. Лив холодний дощ, i дув пронизливий вiтер. На серці було нестерпно. Не знала, куди подiтися. В аеропорту нiхто не зустрiв. Самотужки дiсталась додому. Тут i син з дружиною, i внук. У них своя сiм’я. Мами вже нiкому не треба. Про себе пiклуються. Доньки вдома я не застала. Наступного дня її також не було. Син сказав, що вона вже пiвроку додому ногою не ступала. Я, схвильована, зiбралась їхати до неї. Думаю, одразу й подивлюсь, на що давала стiльки грошей, зароблених важкою працею i потом.

…Дверi вiдчинила струнка дiвчина з розтрiпаним волоссям. Я не впiзнала своєї дитини! Спочатку хотiла переконати себе в тому, що помилилась помешканням. Аж нi — це моя Дарина. А вона мовчки дивилась на мене кiлька секунд, а тодi запитала: «Ви хто?» Та невже я так змiнилася? А фото? Я ж надсилала їх! А в Даринки вже зовсiм iнше життя. Свiй побут i квадратнi метри дiлить з дорослим чоловiком. Йому за тридцять. Не працює — тiльки пiдробляє на будiвництвi. Донечка лише тепер закiнчує унiверситет. Але чи отримає вона диплом? На заняттях востаннє була тодi, коли й у рiднiй хатi. На моє запрошення приїхати додому й побути трiшки з мамою не вiдповiла. Лишень нiжно подивилась на свого спiвмешканця: мовляв, я його не залишу…

Нiколи не забуду того погляду. Тоді я зрозуміла, що втратила дітей. Того вечора я не залишалась ночувати в дочки. Вона й не просила. Вдома проплакала цiлу нiч, а на ранок моя голова ще бiльше посивіла. Такого заробiтчанського хлiба не зичу нiкому. Вiдстань роздiляє рiдних людей, руйнує сiмейнi цiнностi й родини. Не знаю, чи вдасться менi коли–небудь побачити в Даринцi свою донечку. Адже я сама її залишила тоді, коли вона так сильно потребувала маму.

Марія ЧУМАЛО,
uaua.world
Львівська область.