Пригорнути кактус
«То не твоє діло! Вариш собі свої супи – от і вари. Я якось сам розберуся зі своїми проблемами!» – отак і сказав. А я ж йому хіба поганого хочу? Оце хіба на підлітковий вік таку грубість списати», – переповідала комусь телефоном розмову з сином миловидна жінка, розгонисто крокуючи вулицею. В її голосі бриніли водночас обурення, розпач і нерозуміння, що робити з таким «випадом»
О, як я її розумію! У самої позаду – спілкування з двома підлітками. Один, правда, обрав метод ігнорування, зате інший – активний напад. Обидва методи здатні довести до шаленства. На початках, пам’ятаю, обурення, як у жінки «з вулиці», було теж підшите нерозумінням: що трапилося, до того ж було все гаразд, жили в мирі й злагоді! Щоранку – обов’язкові обійми перед школою, а після 12-го дня народження як підмінили – і торкнутися не дасть. Трохи виручила психологічна освіта і спогади про свій такий вік: як мене дратували спроби старших покерувати, особливо наказовий тон! А ще ж ті дорослі уявлення не мають, що в тебе вже можуть бути свої плани на день і туди не входить сапання картоплі!
Для дитини це час, коли старі штанці надто тісні, але якими мають бути нові, вона ще і сама не знає. І хоч протидіє дорослим, але й шукає у них підтримки, розуміння. Однозначно, і для батьків, і для підлітка це час переходу на новий рівень спілкування.
Саме у підлітковому віці дитина переоцінює світ: слова і дії дорослих пересіює через «критичне» решето. І нехай це пересіювання не завжди є справедливим, але їй воно здається саме таким. Підліткам властиві палкі протести, опір, боротьба за свою незалежність, часто вони вимагають більших прав і менших обов’язків і дуже хворобливо реагують на несприйняття їхніх вимог. Це той вік, коли старі штанці надто тісні, але якими мають бути нові, дитина ще і сама не знає. І хоч протидіє дорослим, але й шукає у них підтримки, розуміння. Однозначно, і для батьків, і для підлітка це час переходу на новий рівень спілкування.
Чи легко сприймати дитину як рівну собі, якщо ти утримуєш її, якщо вона фактично є учнем, людиною, яка тільки здобуває знання, накопичує досвід? У цьому питанні для мене – увесь секрет спілкування без грубощів з боку і підлітків, і батьків. Відповідь психологів неоднозначна: до свого чада треба ставитися як до особистості, розширити рамки дозволеного, але повністю знімати їх ще рано. Деякі права варто збільшити, а деякі – ні. Наприклад, вимогу «приходити з гулянки рівно о 21.30» можна змінити – до 22.00. А от намагання викрикувати в обличчя «наболіле» треба ліквідувати в зародку, але м’яко. (По-перше, не дозволяти собі такого. По-друге, просити сина чи дочку, які дуже легко в цьому віці втрачають самовладання чи переходять від доброго настрою до агресивного, спочатку приборкати емоції: «Розмову продовжимо у спокійній атмосфері, так усім буде легше». (У цьому віці діти фізіологічно дуже стрімко змінюються і це впливає на їхні відчуття. Багато що вони роблять неусвідомлено, імпульсивно. Коли про це пам’ятаєш, то легше не «впасти у нерви» при сварці). Пригадую, як мій син обурювався через нібито несправедливі слова бабусі і як його воднораз «відпустило» після моєї фрази, що дорослі бувають неправі, як і діти. Після того розмовляти з ним стало легше і, що важливо, він сприймав мої слова. Хоча ті його роки я з усміхом досі називаю «стрижено-голено»: завше на батьківські слова він казав щось протилежне.
Наукова позиція у цьому сенсі гарно і лаконічно викладена, зокрема, у книзі психолога Анни Гресь «Як пригорнути кактус». Вона пише, що підліток грубить і підвищує голос, коли дорослі продовжують ставитися до нього як до малої дитини або ж ігнорують його. А буває, що таким чином він намагається компенсувати свою невпевненість (особливо, коли думає, що однолітки навколо розумніші і ліпші за нього). Отож, Анна Гресь радить у будь-якому випадку грубість присікати, інакше дитина сприйме мовчанку батьків як знак схвалення. Як вгамувати її? Пояснювати раз по раз, що у цьому домі діє правило тактовного поводження. Якщо виклична поведінка дитини – спосіб самоствердитися, варто обдумати, яку альтернативу їй запропонувати. Можливо, навчити чомусь новому, дати відповідальне доручення, залучити до прийняття сімейних рішень. Більша довіра старших дає необхідне відчуття дорослості. Але, застерігає Гресь, кредит довіри має бути не надто великий (робити це треба поступово). І порада, про яку вже йшлося, – негайно перегляньте встановлені рамки та обмеження. Поміркуйте, що вже можна не забороняти, з чим дитина може справитися, а що ще вимагає батьківського контролю.
Підозрюю, що дієві рецепти, як спонукати «кактус» не настовбурчувати колючки, кожна сім’я доповнює по-своєму, бо ж єдиної моделі стосунків «батьки—підліток» не існує. Якщо маєте свої «секрети» – діліться, надсилайте листи на електронну пошту [email protected] або на адресу редакції газети.
