Красти черешні

Андрій ЛЮБКА, український письменник і перекладач, колонка на сайті zbruc.eu

Тобто людина може бути і приємна, і ввічлива, і щедра, й гостинна, але щойно зачервоніли черешні на дереві, вона втрачає спокій і сон, вовком зирить на перехожих, готує тичку для розгону голодної дітлашні, не відходить від вікна і всім невдоволена.

Буває, куплю на базарі кілограм цих ягід — ​ніби й добірні, і свіжі, і не червиві, а запалу й апетиту все одно немає. Стоять собі в холодильнику, аж поки не настане час їх викидати. Якісь вони прісні… Інша справа — ​коли черешень накрадеш. Які вони тоді смачні, які солодкі.

Їй–богу, є в черешні щось містичне, бо якщо йдеться про інші дерева — ​сливи, дички, яблука чи навіть абрикоси — ​то їхні господарі зазвичай спокійніші і не трясуться аж так за кількома плодами.

Словом, якби я садив у себе на обійсті дерево, то, напевно, щось інше. Бо пощо мені щороку на два тижні перетворюватися на вар’ята, якому світ зійшовся на захисті дерева від ненажерливих крадіїв?

А кажучи чесно, не садив би я черешню, бо свої мені не смакують. От росла в нас біля прадідової хати — ​височезна, крислата як дуб, а плоди давала великі, наче горіхи, соковиті й солодкі, мов мед. А я до тих ягід був байдужий. Міг, звичайно, трохи подзьобати, але без ентузіазму. А щоб залізти й нарвати їх у пазуху — ​такого взагалі не пригадую.

Або коли, буває, куплю на базарі кілограм цих ягід — ​ніби й добірні, і свіжі, і не червиві, а запалу й апетиту все одно немає. Стоять собі в холодильнику, аж поки не настане час їх викидати. Якісь вони прісні…

Інша справа — ​коли черешень накрадеш. Які вони тоді смачні, які солодкі. Ммм, райська насолода!

У дитинстві я навіть вигадав кілька різних способів, щоб оббирати сусідський врожай. По–перше, треба було відволікти увагу господаря чи господині, тож мої друзі зчиняли гармидер десь з іншого боку двору, і поки дезорієнтовані власники бігли на шум, я налітав на дерево. Часу було обмаль, тому доводилося просто обламувати найнижчі гілки з плодами і щодуху давати драла.

Або інакше: береш довгий патик, до нього дротом прив’язуєш якийсь гачок, тоді лізеш попід парканом до черешні, чіпляєш своїм знаряддям верхню гілку й тихесенько, щоб навіть листя не зашелестіло, підтягуєш її до себе й об’їдаєш.

Найгірший спосіб, звісно, це самому залізти на таке ненадійне черешневе дерево. Стовбур у нього товстий і міцний, а от всіяні плодами гілки — ​тонкі й ламкі. Скільки разів мені доводилося злітати вниз, обдираючи шкіру й репетуючи!

Прочитавши це, хтось скаже, що я не так плоди люблю, як їх красти. І, можливо, матиме рацію — ​просто з чужого обійстя вони присмачені ще й адреналіном, цією найсолодшою для дітлахів спецією.

Зрештою, ніколи не пробував здобути сусідські черешні бодай на позір легально. Не спадало мені на думку підійти до сусідки й випросити собі можливість півгодини посидіти на дереві, аби від пуза наїстися й нікого при цьому не нервувати. Не кажучи вже про те, що якось не зблискувала в моїй голові ідея запропонувати сусідові бартер: мовляв, я назбираю йому повне відро, але й собі за це трохи відсиплю. Ні, так мені не цікаво.

Бо любив я налетіти з ватагою друзяк за сусідній паркан, наче саранча, наскубати собі там ягід і накивати п’ятами. Щоб десь за рогом усістися на камінь, відсапуватися після погоні, задоволено шкіритися і набивати рот плодами, щоб аж підборіддям стікав червоний липкий сік.

А тоді організувати змагання серед козачат: хто далі плюне кісточкою. Або вистрелить її двома пальцями. Герої!

P.S. Дорогі друзі! Якщо у вас є власні цікаві історії на «черешнево-яблучну» теми, надсилайте їх у редакцію (43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13) і [email protected] – найбільш захопливі надрукуємо, а ви отримаєте гонорар.