Ото глушина!

— Де ти бачила глушину? Подумаєш, Зачіплянський район! — ​озвалася Марина Фенюк, яка проживала взагалі десь у чорта на куличках.

— Ну, звичайно. Жаба з болота, побачивши шматок суші, теж називає його великою землею. Цілих десять днів сидіти у якомусь віддаленому районі в хатці край села і рахувати зорі.

— Дивачка, — ​мрійливо закотила очі Марина. — ​Можна познайомитися з якимось хлопцем і погуляти місячними ночами. І дивись — ​ще й долю свою зустрінеш.

Ага, розбіглася, — ​долю. У загноєних чоботах, із землею під нігтями, неголеного, з сантиметровою щетиною. Місцевого красеня, який уявлення не має, що треба бодай мити ноги, який улітку купається лише під дощем, а взимку — ​взагалі не миється, бо скільки ж там тої зими! Та ще й говоритиме жахливою місцевою говіркою:

— Хочєш єблук? Ні, то поспішєймо кохатися. Ха-ха-ха!

— Не продавай зуби. Думаєш, якщо з міста, то можна над селом насміхатися? З нього, до речі, вийшли найкращі люди. Одних лише письменників скільки!

— От у тім то й річ, що всі вже звідти вийшли. Одні мужики загноєні, спиті й прокурені залишилися. І на них потрібно буде дивитися аж цілих десять днів.

— А ти просто заплющ очі й намагайся спіймати кайф, — ​розсердилася на Марту ще одна закореніла селючка Рая Клапук. — ​Знаєш, які моцаки живуть по селах? Кохатиме до ранку, аж шкварчатимеш і на свободу проситимешся. А тільки відпустить і пригадаєш собі, як було класно, знову в обійми лізтимеш.

— Та ви що, показилися? Я — ​і якийсь задрипаний селюк?

— А коли дуже гарний?

— Він так не відмиється.

Але село несподівано сподобалося Марті, бо зустріло їх повнометражним сонцем і розквітлими липами. Ще й поселили їх в окремому приміщенні, в одній із кімнат контори. Видали чисту білизну, новенькі ковдри. Дали відро й кип’ятильник. Забезпечили посудом.
Марта одразу ж повеселішала:

— Варити можна, отже, і жити можна.

Вона вийшла на залите сонцем подвір’я. Глянула на город поруч із конторою. Вже хотіла повертатися до хати, коли почула:

— Дитинко, коли тобі не важко, скубни, пташечко, і занеси до хати кілька морквин, — ​голос належав старенькій бабусі. — ​А то онук саме повернувся й рук ніяк не відмиє від бензину.

Без особливої охоти, тільки через «дитинку» і «пташечку», рвонула моркву й підійшла до чужої хати.

— Візьміть, бабусю.

— Дякую, сонечко, ти приходь через трошки. Борщиком пригощу. Ой, яка ж ти гарнюня — ​як квіточка!

— Це яка ж така, бабо, квіточка? — ​закрив собою весь прохід плечистий засмаглий хлопець. Він стояв перед Мартою голий до пояса, у засмальцьованих штанах і чоботах, вимазаних гноєм. Великі чутливі губи займали, здавалося, півобличчя. У дівчини закрутилася голова від раптового бажання відчути на своїх губах їхній дотик.

— Я піду.

— Заходь на борщ.

— Я ж не одна, — ​боронилася, не наважуючись підняти очі на красеня, котрий буравив її своїм проникливим поглядом.

— То й дівчат своїх зови. Цілий баняк наставила. Всім вистачить.

— Дякую. Прийду (ноги моєї тут не буде).

У дверях майже налетіла на скромно вдягнуту дівчину з густою косою. Та зміряла її полохливим поглядом сірих очей, перевела погляд на хлопця.

— Невісточко, — ​озвалася до неї баба. — ​Заходь, дорогенька. Скоро борщик звариться.

Оте «невісточка» було для Марти не стільки несподіваним, скільки неприємним.

У хлопцеві відчувалася якась звіряча натура. Дівчина на мить уявила, як він упав із нею в копицю й пестить її туге поліроване тіло.

І тому коли із сусіднього будинку пролунало:

— Дівчатка, а ходіть-но їсти, — ​рішуче пішла до дверей.

На ходу скомандувала:

— Сидіти! Це стосується тільки мене. З мене пляшка й закуска. Ввечері. Сидіти! — ​повторила й зникла за дверима.

Вона зайшла у знайому хату, де за столом сиділа бабуся, дівчина і хлопець.

— Познайомся, Оксано, це наша міська гостя.

— Марта.

— Дмитро.

Розмова не клеїлася. Тільки час від часу бабуся задавала Марті якісь питання:

— Де живеш?

— Де вчишся?

— Чи маєш хлопця?
Останнє запитання видалося їй безглуздим. Вона аж засміялася.

— Зовсім стара стала. У такої квіточки запитую, чи має кого. Та їх у тебе, видно, кури не клюють — ​така хороша.

При цих словах молоді почервоніли. Марта з радості, що пік раків Дмитро, Оксана — ​з досади, Дмитро — ​від хвилювання.

— Дякую, — ​сказала Марта, коли тарілка, хоч вона намагалася їсти якомога швидше, спорожніла. — ​Було дуже смачно.

— Забула сказати, — ​запізніло прохопилася баба. — ​Дмитро з Оксаною восени одружуються. Вона його так любить і жалує.

— А він її? — ​рвалося з язика, але промовчала, бо Дмитрові очі настирно лізли в її розширені зіниці.

Виходячи, почула:

— Ти ж хоч сьогодні, Оксано, переночуй у нас.

Уявила собі дівчину в Дмитрових обіймах і сіпнулася від злості. Хоч би одну ніч із таким. Лише одну! Бо любити такого — ​не вистачить сили. Де ж таке витримати — ​щодня казитися від ревнощів?

— Марто! — ​догнав біля хвіртки, злодійкувато озираючись, чи не дивиться через вікно Оксана. — ​Вийди під ранок. Свисну під вікном.

Впік усе ж у губи коротким дражливим поцілунком із тютюновим присмаком. Під ногами хитнулося.

— Вийду, Дмитре, вийду.

Настала ніч. Марта, мов несамовита, крутилася в ліжку, уявляючи собі, як зараз Дмитро з Оксаною виконує обов’язкову програму, і рахувала хвилини до світанку.

— Марто! — ​замість сподіваного свисту ледь чутний доторк руки до вікна.

Вона не могла нікуди йти. Дівчина і хлопець впали біля порога, несамовито рвучи одне на одному одяг. Він затулив світ своїм тілом, губами відібрав мову та свідомість. І коли Марті стало особливо хороше, угору звився її переможний крик.

У дівчини закрутилася голова від раптового бажання відчути на своїх губах дотик його губ.

Дмитро дихав уже легше, мнучи в руках її груди, що теж наситилися любовними втіхами. Він перестав видаватися їй красенем. Вона з несподіваною відразою для себе помітила, що в його носі стирчить волосина, тіло пітніє, липке, руки смердять бензином.

Відчула себе вільною від нього й ледь реготнула. Він розтлумачив цей сміх по-своєму. Його обличчя напружилося, губи розкрилися у звабливій усмішці, значення якої так легко розшифровувалося:

— Іди до мене!

Скочила на ноги.

— Та пішов ти! Не встиг одну втішити, як до іншої попхався, бицюро.

Вона повернулася й пішла до хати, не помітивши, як Оксана, зіткнувшись у порозі з Дмитром, заплакала й побігла з двору. А хлопець пішов за нею.

Аж під вечір Марта розплющила сонні очі й, дивлячись на одногрупниць, як витріщилися на порваний сарафанчик, пояснила:

— Це? Дрібниці. Перевіряла, чи хороший чоловік дістанеться одній аборигенці.

Дівчата зареготали.

— А таки попався мені ковбой у загиджених штанах і зі смердючими руками.

Вона порилася в сумці й знайшла програму діалектологічної практики.

— Дівчатка, ви сьогодні вже кудись ходили?

— Так.

— А мені яке село дісталося?

— Тобі, Марто, щастить. Ти спала, мов убита, то й вирішили, що ти збиратимеш діалектичні матеріал у цьому ж селі.

Прекрасно. Чомусь уявляла сльозливе нещасне обличчя Оксани. Бачила вона їх. Бачила. Інакше й бути не може. Піти хіба до неї? Добити? Придумати щось таке, від чого в дівчини замре серце? А що? Це ідея.

Вона взяла ручку, зошит, питальник і, ви­йшовши на запилену вулицю, одразу ж поцікавилася, де мешкає та Оксана, що восени віддається за Дмитра.

Оксана сиділа на порозі. Вся в собі. М’яла в руках кінчик плаття, заляпаними якимись рудими, схожими на кров, цятками.

«Курку рубала, чи що», — ​подумала Марта.

— Привіт!

Кивок. Мовчання. Сидить, відводить очі.

— Як спалося вночі? — ​мила усмішка. У відповідь — ​вовчий оскал.

— Погано? І я погано-препогано. Спати не дали, — ​пояснила. — ​Не дав. Твій Дмитро.

— Вже не заважатиме. Спатимеш, скільки душа забажає, — ​нарешті озвалася, немов ви­йшовши з трансу.

— Оксано, нас сюди на практику послали. Можна в тебе деякі слова запитати?

Кивок.

Марта задавала питання про навколишні предмети. Записувала їх місцевою говіркою. Ось уже взнала все про хатнє начиння, одяг, страви, трудові процеси. Дійшла черга й до знарядь праці. У кутку хати стояли вила. Вони якісь рудуваті.

— Оксано, як по-вашому, по-місцевому «вила»?

Стрепенулася. В очах — ​розпач.

Мовчить.

— Вила? Як кажуть на вила?

Мовчить. Не розуміє? Може, в них нема такого слова? Тільки місцева назва.

Показала пальцем.

Оксана підійшла до вил. Витягла їх з землі, підійшла з ними до Марти.

— Вила, кажеш? — ​направила вістря в Мартин живіт. — ​Це — ​смерть.

На вила в цьому селі кажуть «смерть»? Ото глушина.

— Так. Твоя смерть, — ​вістря боляче впилося в Мартин живіт, і вона впала додолу, корчачись у передсмертній агонії.

Зібравши останні сили і згадавши, з чого все почалася, прохрипіла:

— Дмитро…

Але й хлопець нічим не міг їй допомогти. Він лежав зовсім близько, у сараї, прохромлений тими ж вилами.

Ото глушина!