У день їхнього весілля, серед жовтня, снігу багато випало — ​це ж на щастя й достаток - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.43
У день їхнього весілля, серед жовтня, снігу багато випало — ​це ж на щастя й достаток

А старші діти у школі...

Фото: Олександра ДУРМАНЕНКА.

У день їхнього весілля, серед жовтня, снігу багато випало — ​це ж на щастя й достаток

Сьогодні Юрій і Людмила Коніщуки із села Брониця Камінь–Каширського району можуть сказати, що прикмета ця справдилася. Шість синів і три доньки — ​он який дарунок їм від Бога

«Відчував, що Люда не байдужа до мене, то й слів не треба було багато»

Про цю сім’ю я почула від Максима Демидюка, який очолює управління соціального захисту населення в Камінь–Каширському районі. Родом із села Брониця, Максим Максимович знає тут усіх людей. Він і підказав адресу для сторінки «Любить! Не любить». Правда, зауважив, що в селі живе два брати Коніщуки — ​Юрій і Володимир. В обох дружини — ​повні тезки — ​Людмили Василівни і багато синів та дочок. Одне слово, навіть трудно визначитися, з ким краще зустрітися, аби взяти інтерв’ю для газети…

Сімейство Коніщуків у повному зборі.

Сімейство Коніщуків у повному зборі.

 Вибрала сім’ю Юрія, зваживши на те, що хоч він і молодший, але вже ростить зі своєю половинкою дев’ятеро дітей — ​на одну дитину більше, як у Володимира. І не розчарувалася, бо чоловік виявився ще й співбесідником цікавим. Власне, в основному він розповідав і про їхню з Людмилою любов, з якої народилася сім’я, і про те, що для подружжя є найголовнішим на сімнадцятому році шлюбу.

Обоє вони — ​броницькі. Про знайомство (як це відбулося, де вперше побачилися?) нібито, як сказав чоловік, і розповідати нема що, бо «особливого нічого не було». Оскільки виховувалися в родинах християн віри Євангельської, то бували з дитинства, юності разом на зібраннях у Домі молитви. Звичайно ж, і побачення були, освідчення.

— Хоч,  — ​говорить Юрій, — ​ще до того, як сказав про свою любов, відчував з боку Людмили небайдужість, тож і слів багато не треба було. Припала вона мені до душі. Я просив, щоб Господь послав мені дружину, з якою можна було б прожити так, аби Всевишньому було угодно, — ​в любові, злагоді. І Бог дав мені саме таку: Людмила — ​з хорошої сім’ї, спокійна, вона прислухається до моєї думки. А головне — ​живе з Богом у душі, боїться його прогнівити. Як є така боязнь, то навіть, коли виникають якісь непорозуміння, людина старається їх уникнути, щоб догодити Всевишньому. Бо якщо ми з дружиною не можемо прийти до згоди у своїх стосунках, то як Бог почує наші молитви?

«Щоб хату збудувати, Юрій на заробітки їздив — ​він у мене працьовитий, справжній господар»

Подружжю пам’ятний той день, коли вони отримали від пастора благословення Боже, — ​повінчалися. Весілля було 13 жовтня 2002–го. Того дня, як на диво (серед жовтня!), багато снігу випало: звечора була ще гарна осінь, а на ранок — ​хоч сани запрягай. Насипало по коліна. Але ж то, вважають в народі, на щастя й достаток. Хоч і не вірять Коніщуки в жодні забобони (тому і число 13, на яке припало їхнє одруження, не злякало), хотілося, щоб ця прикмета збулася. Так і сталося: шість синів і три дочки дав їм Бог. Хіба це не багатство?!

День, коли Бог благословив їхній шюб.

День, коли Бог благословив їхній шлюб.

Людмила прийшла в невістки. У хаті батьків Юрія, де починалося їхнє подружнє життя, народилися старші троє дітей — ​сини Вадим, Роман, Саша. Але бачили, що сім’я більшає, то ж треба думати про своє житло, — ​щоб усім вистачало місця і почувалися вони комфортно. Взялися за будівництво. Залили фундамент для просторого дому, у якому сім кімнат, тут же на батьківському обійсті. Юрій із теплотою й повагою говорив про свою дружину, а що думає вона про чоловіка? Коли про це зайшла мова, то жінка, яка, відчувалося, у нашій бесіді віддала «віжки» Юрію, сказала:

— Він — ​добрий, дбайливий, працьовитий.

А вже від цих, все–таки загальних слів перейшла до конкретнішого:

— Щоб хату збудувати, грошей треба було заробити. Юрій, маючи золоті руки, їздив і до Києва, і на Рівненщину, де комусь зводив житло. А коли дійшло до своєї хати, то хоч і багато що робив самотужки, бо й мурувати вміє, і дах зробити, все ж виручила згуртованість великої родини: одному допоможуть, потім — ​другому. І вже легше…

Грошей усіх не заробиш, а якщо діти ростимуть без батька, то це для мене самого велика втрата. Ненормально, коли сини і дочки бачать тебе в хаті як рідкого гостя.

 Зараз, — ​розповідає чоловік, — ​у дядька на пилорамі працюю у своєму ж селі. Менше їжджу, щоб бути з дітьми, які підростають. Рік за роком — ​і вони подорослішають. Важливо бути з ними у час, коли батькове слово, підтримка дуже потрібні. Грошей усіх не заробиш, а якщо діти ростимуть без батька, то це для мене самого велика втрата. Ненормально, коли сини і дочки бачать тебе в хаті як рідкого гостя.

Господар дбає, щоб затишно було у домі.

Обставини склалися так, що при нашій розмові була присутня теща Юрія — ​Надія Федорівна. Тож і її думку про доччиного чоловіка почула:

— Юрій — ​мій найстарший зять. Я й до весілля знала його і тішилася, що хлопець із хорошої родини бере за дружину мою дочку. А тепер, як у них з Людою вже така велика сім’я, то ця втіха особлива, — ​бачу, як її Бог винагородив, давши хорошого чоловіка. Він у нас такий, що заступить, де тільки треба.

«Не покривлю душею, коли скажу: за прожиті роки сварок у нас з дружиною ніколи не було»

Грошей усіх не заробиш, а якщо діти ростимуть без батька, то це для мене самого велика втрата. Ненормально, коли сини і дочки бачать тебе в хаті як рідкого гостя.

— Зараз із дев’яти синів і доньок Коніщуків — ​шестеро школярів: Вадим, Роман, Саша, Олег, Оля і Надя. А Аліна, Василь, Володя ще вдома, з мамою (найменшому синові й року немає). Піднімати таку «компанію» і не розгубити основного — ​тієї любові й поваги, з якої і народилася сім’я, — ​непросто. Про це «непросто» ми й говорили. І те, що почула від Юрія, може послужити уроком для інших подружніх пар. Як кажуть, передаю без купюр його міркування з приводу того, що головне, на його думку, у стосунках подружжя:

— Повага одне до одного — ​ось що дуже важливо. А ще треба вміти уступати. Коли хочеш завжди, як то кажуть, бути старшим і тільки керувати, героєм почуватися, підпорядковувати в усьому дружину, то нічого доброго з того не вийде. Основне — ​старатися бути трохи «меншим». Це стосується обох. За Біблією, чоловік — ​голова в сім’ї. Але і він має деколи уступати. Не покривлю душею, коли скажу: за прожиті роки сварок у нас з дружиною ніколи не було…

Передбачаю, як хтось, прочитавши ці слова, подумає: «Ну не буває так». Мовляв, тільки байдужі одне до одного люди не сваряться. Не всі вірять (із журналістського досвіду роблю такий висновок), що є такі пари. А вони, вкотре переконуюсь, є.

«Недоспані ночі — ​теж у нас на двох»

Після зустрічі із сім’єю Коніщуків можна тільки подивуватися з того, що, буває, в якійсь сім’ї саме через побут (хто картоплю буде чистити чи сміття виносити, у квартирі прибирати), розбивається, як сказав поет, любовний човен. Коли почула від Юрія, що, звичайно, основну чоловічу роботу тягне він (тепер уже з допомогою старших синів), а жіночу — ​дружина, але в основному йдуть, як мовиться, в одній упряжці, не втрималася від провокативного запитання: хто ж уночі до дітей встає?

Маминої любові й тепла вистачає на всіх синів і дочок.

Маминої любові й тепла вистачає на всіх синів і дочок.

— Недоспані ночі теж у нас на двох, — ​каже Юрій. — ​Діти — ​це наша спільна турбота. Буває, особливо, коли хтось із них хворіє (а то може бути і не одне), Люда годинку поспить, а я її підміню. І навпаки. Так само і вдень: коли бачу, що дружина вже так натюпалася — ​з ніг валиться, то відсилаю її відпочити, а сам — ​з малими. І як я прийду з роботи втомлений до краю, то Люда, побачивши це, чи швидше — ​відчувши, бере на себе левову частку домашніх обов’язків. Якщо ділити роботу на чоловічу і жіночу, то гармонії в сім’ї не буде.

У такій сім’ї і діти ростуть дружні, працьовиті. Їх, за словами батька, не треба примушувати до чогось — ​зроби те чи інше. Навпаки, доводиться ще стримувати, щоб відпочили після уроків. Особливо це стосується найстарших — ​дев’ятикласників Вадима і Романа. У них уже, як кажуть, у крові завзятість до роботи.

— Влітку, восени ми гуртом збираємо в лісі ягоди, гриби. Діти лікарські трави заготовляють. А тепер ще гарбузи в моді — ​насіння вибирають, сушать і продають. Що зароблять — ​то їхнє. Їм подобається мати свої гроші. Ми з дружиною знаємо, що не змарнують копійку, довіряємо їм.

Юрій (справа) і його брат Володимир — теж глава багатодітної сім’ї.

Юрій (справа) і його брат Володимир — теж глава багатодітної сім’ї.

Мова зайшла і про старшого брата — ​Володимира, у якого восьмеро дітей і дружина — ​повна тезка Юрієвої. Більше того — ​пішли до нього на обійстя, яке неподалік. І то могла б бути окрема розповідь про те, які дружні їхні сім’ї. Чоловіки, наприклад, кооперуються, коли треба до трактора інвентар купити, — ​один косарку придбав, другий — ​плуга, і є з чим у поле виходити.

— Володя, буває, поїде на роботу, і хазяйство залишиться на дружині, то я виручаю, коли щось суто чоловіче треба зробити по господарству, — ​каже Юрій.

А ще наш герой порівняв сьогоднішні дні та минуле:

— Колись батьки, прості колгоспники, як і всі броничани, жили в хаті без будь–яких зручностей. Тепер мої діти, дружина мають і воду в хаті, і ванну. Зараз — ​кращі часи…

Останнє дуже вразило. Не часто доводиться чути не нарікання (ой, як трудно живеться), а ось такі слова. Залишилося додати: час «кращий» для тих, хто не лінується. А «якщо працюєш, то біди нема, і раду даси й великій сім’ї».