«Мамо, ходім до бабусі…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.86 € 29.03
«Мамо,  ходім до бабусі…»

Цінуймо і бережімо!

Фото: 5.ua

«Мамо, ходім до бабусі…»

«Цього року не пекла паски… Вперше. Не маю того здоров’я. Оце як стану на коліна біля печі, то вже ж не піднімуся. А хотілось би… А раніше ж я усім–усім давала свою паску! А тепер — що дам?!»

Такий монолог довелося почути від дідової сестри. Думаю, Великдень із його запашними пасками, з «Христос Воскрес!», зі святковим усміхом, поцілунками й обіймами є важливою часовою точкою для багатьох старших людей. Одночасно і золотими краплями для молодших…

Пасхальні дні тішать можливістю зустрітися з рідними. У багатьох українських родинах є така славна традиція — йти до своїх старшеньких. Іти, щоб розділити радість із мамою й татом, з бабусями і дідусями. Чомусь у них Великдень стає ще урочистішим, а паска смачнішою. Правда, розумієш це глибинно аж тоді, коли бабусина миска для святкового тіста якогось року залишається чисто–холодною. На разку безцінних спогадів нанизані різні Великодні: відкладені кожному з онуків найгарніші з найгарніших паски, неповторний дух ароматної випічки, який, здається, виривається із хати підпеченими промінцями, дитяче розумування над загадково–довгим і відносно рідковживаним «словом» «воістинувоскрес». У час обов’язкових торбинок–гостинців від бабусі не думала, скільки непомітних дарунків вкраплюється у пам’ять і душі моїх дітей, які мали честь знати її. Важливо — не цуратися отого благодатного світу спілкування з дідусями і бабусями. Нехай дід з бабою менше знають про педагогіку і сучасні методи виховання, нехай кажуть «гурок» замість огірок, нехай дозволяють малечі «вилазити собі на голову» і догідливо питають, що ж би то вона воліла з’їсти, або збирають замість неї іграшки чи всупереч усіляким канонам підносять кружку води! У моєму досвіді 75–літній дідусь — 2–літньому малому. Нехай це буде! Це одне з правил світу, за яким дід може казати: «Ви не знаєте, яке то щастя — мати онуків!», а онук просить маму: «Ходімо ще до бабусі з дідом!» (Ходімо, бо мене там так люблять. Ходімо, бо нам так добре разом!) Якщо дотримуватися цієї неписаної аксіоми, всотане добро і щасливість наповнюватимуть дорослу дитину ще довгі десятиліття, гарно впливатимуть на її рішення та вчинки, та ще й розбризкуватимуться золотистими іскорками великодушності на всіх, хто навколо. Неписане про родинні зв’язки не завжди потребує ручки й аркуша, але завше потребує усвідомлення, а отже, підживлення й «утеплення».

Важливо — не цуратися отого благодатного світу спілкування з дідусями і бабусями.

«Мені ж нічого вам дати!» — бідкається старенька двоюрідна бабусечка, не розуміючи, що саме бажання віддати, пригостити, не відпускати з порожніми руками, як і запитання «чи здорові дітки», вже є великим уроком. Щоби його збагнути — не потрібно поїздок на море, купи гуртків і володіння іноземними мовами — лише опанування мови родинної.

Маєте що додати чи заперечити — пишіть: okovalenko74@gmail.com або ж tsikava.gazeta@gmail.com.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.