Це була втеча. Чи порятунок? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.32 € 26.76
Це була втеча. Чи порятунок?

«Про кого я думаю?»

pinterest.com

Це була втеча. Чи порятунок?

Ми сидимо в темряві. Демону нема необхідності набирати тієї подоби, якої надає йому моя уява — ​тож він зараз і є темрява, густа і сповнена жахіть. Присутність Ангела урівноважує мене. Ми мовчимо

Холод абрикосових днів проникає крізь відчинене вікно, роздирає легені. Запах розквітлих дерев звучить на якихось занадто високих нотах — ​задихнешся їх взяти. Сповнене тим запахом повітря тече твоїми судинами — ​холодне, солодке, нищівне. Вечори, як стилети. Здається, серце може тріснути, як брунька чи насінина, — ​і прорости…

– Про кого ти думаєш? — ​звучить у мені голос демона.

– Питання мало би бути — ​«про що?» — ​уникаю відповіді я.

– Ти ж думаєш про когось, а не про щось, — ​насміхається з мене темрява.

– Навіщо тоді запитуєш?

Він був усемогутнім. Від нього залежало моє все. І я належала йому. Він був того вартий.

Я думаю про його руки, які завжди здавалися мені витвором якогось бога, який задумав їх такими — ​сильними і ніжними, з довгими чуттєвими пальцями. Я любила відчувати тепло і запах його шкіри. І доторки цих рук. Думаю, тут не обійшлося без магії й містики. Інакше чому б я так відчувала ті доторки? А я відчувала їх гостро і солодко. І весь світ зникав.

Потребувала того, як порятунку. Як чергової дози наркотика. Мені необхідна була його присутність. Аби заповнити порожнечу в душі, в житті, у просторі, у всесвіті… Він був усемогутнім. Від нього залежало моє все. І я належала йому. Він був того вартий.

Він ніколи не поспішав. Ми цілувалися, не заплющуючи очей. Він дивився так, ніби знав про мене все. Ніби читав мої думки. І вже передбачив перебіг усіх поєдинків. І вже переміг.

Іноді наші погляди схрещувалися, як рапіри. Клинки іскрили, ударяючись металом об метал. Я випробовувала його, хоч знала: він дорівнює. Знала з першої секунди.

Коли я кусала його до крові, відчувала, що він мій — ​навіть на смак.

Я знищила це, коли зрозуміла, що своїх порожнеч кимось не перекриєш.

Коли це стало залежністю — ​я пішла.

Бо люди виростають із залежностей. Як колись у дитинстві — ​з куплених лиш нещодавно черевичків, які муляють. І заважають тобі іти далі.

Далі, буває, ідеш босий.

Викидаєш у якусь випадкову річку ключі від свого серця.

– Це була втеча? — ​питає демон.

– Можливо. Або порятунок… Просто відтоді іноді в темряві навесні мене доводить до божевілля холод абрикосових днів…

Ші МУР, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.