Тепер Злата — ​мамине і татове золотце - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.22 € 26.72
Тепер Злата — ​мамине і татове золотце

Мрії-молитви дівчинки, яка ще добре і не вміє говорити, таки почули Небеса.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Тепер Злата — ​мамине і татове золотце

На нашій вулиці — ​знову свято. Не лише тому, що завтра «Волині» виповнюється 80 років. Причина, через яку редакція газети радіє, — ​героїня нашої публікації з Волинського обласного спеціалізованого Будинку дитини потрапила в сім’ю. Після місяця знайомства і постійних відвідин Злату взяли із сиротинця добрі люди. Приємно відзначити, що це вже п’ята знедолена дитина, котра з допомогою наших газет покинула соціальний заклад і надалі житиме в родині

Дитиною цікавилися різні люди, але до оформлення документів справа не доходила

Зі Златою ми познайомилися у березні цього року, коли прийшли у Волинський обласний спеціалізований Будинок дитини поцікавитися, про кого з їхніх вихованців можна написати. Такі розповіді ми публікуємо для того, щоб привернути увагу потенційних батьків до малюків. Адже в питанні усиновлення зацікавленими є дві сторони: і діти, і дорослі. Бо ж не тільки сироти мріють про маму й тата, а й деякі сім’ї довгими місяцями чекають своєї черги на всиновлення. Власне, у цьому й полягає мета нашої акції — ​розповісти про когось із сиротинця, щоб про нього дізналися люди, які хочуть усиновити дитину.

Юрист цього закладу Оксана Боярчук показала нам маленьку Злату. Про неї вихователі та няні казали, що вона «домашня», тобто не схожа на інших вихованців групи, адже перебування в соціальному закладі накладає на дитину свій відбиток. Злата виявилася гарненькою дівчинкою з перев’язочками на руках, пухкими щічками та щирою усмішкою. Вона лагідно горнулася до кожного, хто брав її на руки, обнімала за шию. Дивлячись на її безпосередню поведінку, подумалося: «Що це маля робить у дитбудинку?» Як виявилося, мати відмовилася від неї після народження. У пологовому написала заяву про тимчасове влаштування. І більше жодного разу до дитини не приходила.

Не тільки сироти мріють про маму й тата, а й деякі сім’ї довгими місяцями чекають своєї черги на усиновлення.

У «Волині» та «Цікавій газеті на вихідні» синхронно вийшли публікації про Злату, і ми почали чекати. Оскільки це не перша така розповідь, то вже знали, що для позитивного вирішення знадобиться багато часу, а іноді результату може й не бути взагалі. Адже потенційні всиновителі не приходять у сиротинець наступного дня після появи статті на світ. Як свідчить наша практика, на це потрібно кілька місяців, іноді пів року. Газета має потрапити на очі саме тим людям, яким це необхідно. Вони мусять осмислити прочитане, все зважити і зробити перший крок.

Від появи цієї публікації також минуло понад пів року. Це було більше, ніж зазвичай, що сповнило нас непевністю та тривогою. Хоча Златою цікавилися і волиняни, й українці з–за кордону, до оформлення документів справа не доходила. Одна подружня пара українців написала електронного листа аж із Німеччини. Жінка повідомляла, що прочитала розповідь на сайті й хотіла б із чоловіком усиновити дівчинку, але не має контактів Служби у справах дітей у Києві. Телефони ми надіслали, однак на тому листування припинилося.

«Мала побачила жінку, яка прийшла за нею, схопила її за руку і більше не відпускала»

Люди, яких зацікавила наша героїня, з’являлися і зникали, а разом із ними — ​наша надія. Зізнаюся, не раз опускалися руки і стискалося серце, коли після дзвінка у дитбудинок юрист Оксана Боярчук казала: «На жаль, у нас нічого нового. Ніхто більше до Злати не приходив». Ми розуміли, що на це є серйозна причина — ​одне очко у дитини повністю незряче. І все ж продовжували вірити й чекати. А для підтримки духу згадували своїх попередніх героїв, яких взяли у сім’ї після виступу газети. Це наша перша «ластівка» — ​півторарічна Іванка, 8–літній Миколка зі старшою сестрою Іриною, котрих добрі люди забрали з інтернату у прийомну сім’ю, 3–річний віл–інфікований хлопчик, який зараз живе у гарній родині. Усиновлення всіх цих дітей було справжнім дивом. До приходу представників нашої редакції в дитбудинок ними ніхто не цікавився. Такого ж дива хотілося і для Злати.

І ось нарешті цей день настав. Зателефонувавши в черговий раз пані Оксані Боярчук, почули довгождане: «Злату забрали. Спочатку під опіку, але з подальшим усиновленням. Це сталося приблизно місяць тому». Юрист розповіла, що батьки прийшли в сиротинець із рішенням виконкому про призначення їх опікунами. У присутності Служби у справах дітей було складено акт про передачу дівчинки. Чоловікові й дружині віддали всі документи, медичну виписку та карточку профщеплень. «Златина група саме гуляла на вулиці, коли вони прийшли і дитина їх побачила, — ​продовжила Оксана Ростиславівна. — ​Після цього вже у групу вона не хотіла йти, відмовилася навіть їсти. Тільки міцно схопила жінку за руку, і поки оформляли документи, весь час сиділа з нами й трималася за неї».

Що ж, довгоочікуваний і щасливий фінал: ми раді за Злату, яка потрапила в хорошу сім’ю. Але болить душа за іншу дівчинку–сироту — ​Настю, про яку також писала «Волинь». Її матір теж позбавили батьківських прав, а дитину віддали на утримання держави. З першого погляду на неї можна зрозуміти, що дівчинка не знала батьківської ласки. Наче маленьке пташеня, Настя готова горнутися до кожного, хто візьме її на руки. Вона багато усміхається і дуже любить товариство дорослих. А коли плаче, то робить це так щиро, що, здається, нещаснішої дитини на світі немає. Тому дуже хочеться, щоб знайшлися добрі люди, готові витерти сльози маленькій Насті і зробити так, щоб її дитяче серденько більше не боліло.

«Пощастило дитині», — кажуть про маленьку дівчинку працівники обласного сиротинця, звідки її вже забрали нові батьки.
«Пощастило дитині», — кажуть про маленьку дівчинку працівники обласного сиротинця, звідки її вже забрали нові батьки.

 

Весела й активна Настя подарує радість людям, які погодяться забрати її до себе.
Весела й активна Настя подарує радість людям, які погодяться забрати її до себе.