Златі. На повноліття. І в 2043–й - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.98 € 27.90
Златі. На повноліття. І в 2043–й

«Я хочу, щоб Ти колись дізналася, чому саме сьогодні стала героїнею нашого святкового номера, 16 565–го за рахунком».

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Златі. На повноліття. І в 2043–й

«Доброго дня, маленька дівчинко–золотко Златко! Сьогодні Твій портрет відкрив першу шпальту «Газети Волинь» напередодні її солідного 80–літнього ювілею! А Тобі лише два рочки. Тому й не можеш уявити навіть, як це багато!

Але я хочу, щоб Ти колись дізналася, чому саме сьогодні стала героїнею нашого святкового номера, 16  565– го за рахунком. Переконаний, ті ЗОЛОТІ чоловік і жінка, які віддали Тобі своє серце, нас неодмінно читають… Їх так зворушила розповідь на сторінках «Волині», як Ти їх зачекалася, виглядаючи в кожній тьоті і дядеві для себе Маму і Тата, що вони прийшли в Будинок дитини і забрали Тебе у свій дім… І вони збережуть цей номер до того часу, коли Ти самостійно зможеш давати оцінку цьому світу.

Перша сторінка 80-річної «Волині» за 26 вересня 2019 року.
Перша сторінка 80-річної «Волині» за 26 вересня 2019 року.

 Тому я й хочу розповісти з відстані 2019–го, коли Тобі лише два рочки, що ж то за дяді і тьоті журналісти, які на газетних шпальтах вирішили поборотися за щастя дівчинки–сиротинки Златки. Чим вони живуть, про що мріють, що їм болить…

Знаєш, коли ми дізналися, що Ти нарешті дочекалася Маму і Тата, аж стрибали від радощів! Бо, можливо, це наш найбільший протягом останнього часу успіх. Це те, що дає сили не опускати руки. Не здаватись. Любити свою професію! Бо друкована преса переживає зараз чорні часи. І не відомо, чи переживе. Більшість газет точно ні. Адже навіть багаті олігархи свої друковані видання закривають, бо «економічно не вигідно». Це при тому, що спочатку вони нечесними способами увійшли на ринок преси, часто пропонуючи свої «бойові листки» безкоштовно або за копійки. Звісно, щоб навішати передвиборної локшини на вуха бідному українцеві, який все не може второпати, де буває безплатний сир…

Друкована преса переживає зараз чорні часи. І не відомо, чи переживе. Більшість газет точно ні. Адже навіть багаті олігархи свої друковані видання закривають, бо «економічно не вигідно».

При цьому держава, яка нібито відпустила пресу у вільне плавання, провівши її роздержавлення, від життя журналістів самоусунулась, залишивши їх сам на сам зі своїми проблемами: стрімким підняттям цін на папір, на друк, на доставку преси, тотальним закриттям поштових відділень… Як не прикро, самоусунулась і Національна спілка журналістів України, яка взагалі не зрозуміло чим займається…

І найстрашніше, що це відбувається у час війни з Росією. Сподіваюся, коли Ти це читатимеш, наші мужні воїни вже виженуть ворога з нашої землі. Але зараз, коли Путін бомбардує Україну не тільки мінами чи снарядами, а й словом, — ​патріотичні видання на зразок «Газети Волинь» потрібні країні, як повітря, як кров. І тут, в тилу. І там — ​на передовій. Чого варті дзвінки хлопців із фронту! Ось що буквально просив нас нещодавно офіцер із волинської 14–ї ОМБр: «Пришліть «Волинь», бо хочемо знати, що діється вдома. А тут, в окопі, не дуже ловить той інтернет. Та й не всі з бійців уміють користуватися тим інтернетом, не всі мають хороші телефони для цього. А будь–яка звістка з рідної землі дає можливість забути, де ми є, і хоч на мить подумки побувати вдома…»

Пишу це, а в голові молотком вистукують слова нинішнього глави Офісу Президента Андрія Богдана: «Як довела наша виборча кампанія, ми спілкуємося із суспільством без посередників, без журналістів…». Це каже той, хто прийшов до влади завдяки свободі слова в країні, яку гарантував попередній Президент Петро Порошенко. За що, власне, і поплатився — ​канал «1+1» зробив усе, щоб змістити президента–патріота.

Найсмішніше, що пан Богдан днями накинувся вже і на своїх «Слуг народу» — ​депутатів, які не дали в парламенті «одобрямс» під час голосування за дозвіл прослуховувати депутатів… Кажуть, кричав: «Розпустити їх!» Натомість Президент, як написали провідні ЗМІ країни, спочатку втихомирив пана Богдана, а потім почав розпитувати в голови парламенту Дмитра Разумкова, чому ж депутати не голосували. Грають у доброго «царя–батюшку» і погане оточення…

Злато, сподіваюся, до того часу, коли Ти самостійно зможеш читати, ні про яких «царів–батюшок» говорити вже не будуть, а пан Зеленський все ж увійде в історію, а не наслідить у ній. Бо народ віддав йому всю повноту влади з надією вирватись із дна, адже справді так бідно жити не може одна з найбагатших за природними ресурсами і людським потенціалом країна світу! Але поки що обіцянки перетворюються на цяцянки — ​в країні відбувається черговий перерозподіл власності: забираємо в чужих олігархів, щоб віддати своїм. І при тому триває жорстока війна, яка забирає найкращих синів і дочок нашої землі…

Але сьогодні хочеться говорити не про олігархів, а про тих, без кого не була б можливою ні наша праця, ні Твоя історія, — ​про наших читачів, яких маємо десятки тисяч! Тільки «Газета Волинь» двічі на тиждень заходить щоразу у 25 тисяч осель волинян, а ще ж у неї є три юні доньки: тижневик «Цікава газета на вихідні» (майже 16 тисяч) та місячники «Читанка для всіх» (8 тисяч) і «Так ніхто не кохав» (9 тисяч). А це — ​велика сила!

І ще тут я хочу сказати, що величезну роль у тому, що Ти, Златко, тримаєш зараз міцно–міцно за ручку маму і тата, відіграли тьоті–дяді, які доставили газету «Волинь» і її доньку «Цікаву газету на вихідні», з яких усі дізналися, що Ти така маленька і така беззахисна. Ці тьоті–дяді — ​листоноші. Я не знаю, чи буде ще така професія, коли ти виростеш (хоча у знаменитому постапокаліптичному фільмі Кевіна Костнера «Листоноша» славу «поштальйону» висловлюють із 2043–го року, коли тобі буде трохи більше, як 25, а «Газеті Волинь» — ​уже 104), але сьогодні, напередодні 80–річного ювілею, я хочу сказати цим людям велике «Дякую!». Ми з ними увесь цей час крокуємо поряд. Вони несуть наші думки і помисли наших сердець у домівки читачів.

Так, у них теж непростий зараз час: закриття поштових відділень, скорочення листонош, що болюче вдарило і по нас. Особливо по «Газеті Волинь», яка виходить двічі на тиждень. А носять її не завжди двічі. І вона, дворазова, звісно, дорожча за одноразові тижневики. Тому я хочу доземно вклонитися тій армії читачів–патріотів, які все ж не зраджують любові до нас і продовжують родинну традицію щодо газети «Волинь»: «Дід читав — ​і я читаю!». А у багатьох випадках ще й передплачують разом з іншими плодами праці нашого колективу — ​тижневиком «Цікавою газетою на вихідні» та місячниками «Читанкою для всіх» і «Так ніхто не кохав».

А нам, Злато, сьогодні як ніколи потрібна підтримка наших читачів. Вони — ​наші олігархи. Наші ангели–рятівники. Оці маленькі люди (як їх часто називають «слуги народу») з Чуйним Патріотичним Серцем, які, економлячи на найнеобхіднішому, збирають копійку до копійки, щоб передплатити «Газету Волинь» і її друкованих доньок. Наші читачі — ​це наш єдиний шанс вистояти. Ті, хто каже, що газет не виписує, бо «читає інтернет» — ​зазвичай взагалі майже нічого не читає. Ну, переглядає картинки і смішне відео. Ставить лайки. Такий собі «95 квартал» в мініатюрі. А що залишиться в голові після цих лайків? «Ги–ги–ги»?..

Пришліть «Волинь», бо хочемо знати, що діється вдома. А тут, в окопі, не дуже ловить той інтернет.

Без сумніву, інтернет — ​чудовий світ. З висоти років Тобі буде трохи дивно, що я про це ще говорю. Адже щодня на іншому нашому дітищі — ​сайті volyn.com.ua — ​переконуємось, який це неймовірний крок вперед для розвитку журналістики. Кілька комбінацій кнопок — ​і все в ефірі за лічені секунди: і текст, і багато фото, і відео. Він не може не захоплювати! Але, на жаль, у нас ще не така технологічно розвинена країна, що всі мають доступ до мережі. А викидати з інформаційного життя таких людей — ​якось не по–людськи.

Зрештою, газета — ​це зовсім інше. Її можна потримати в руках, відчути на дотик навіть солдату в окопі, — ​як матеріалізовану вісточку з рідного краю, його частинку. Про що нас, власне, й просять наші воїни. Інтернет та паперова преса — ​це як кіно та театр, — ​ніби схожі, але не однакові, і, сподіваємось, кожному з них буде місце під сонцем.

А наша «Волинь» має не лише 80–річну історію, а й чудові традиції, які полягають у тому, щоб правдиво інформувати про подію, возвеличити людину праці, героїв нашого часу, відреагувати на людський біль, проблему, не прислуговувати владі і дорожити словом. Ох і серджуся я часто, коли приносять матеріал, написаний «однією лівою»! Кажу: «Ну як же так можна не любити справу, якою ти займаєшся? Там же стоїть твоє прізвище — ​те, що перейшло від предків…»

Інакше ж не може бути! Адже газету «Волинь» («Радянську Волинь») творили неймовірні люди. Їх знають не лише на Волині, а й в усій країні. На жаль, відійшли у Вічність Юхим Лазебник, Яків Чернявський, Анатолій Дімаров, Полікарп Шафета, Степан Сачук, Микола Олійник, Олександр Богачук, Петро Мах, Святослав Крещук, Євген Грушка, Микола Зінчук, Петро Боярчук, Володимир Калитенко, Анастасія Філатенко, Роман Флішаровський... Зате імена Володимира Лиса, Валентини Штинько, Василя Залевського, Олександра Нагорного продовжують бути на слуху в журналістських та літературних колах.

І творять «Волинь» зараз неймовірні люди! Ця тьотя в окулярах з газети, яка на трішки взяла Тебе на руки, щоб розповісти читачам про біль і найзаповітнішу мрію дворічного ангелика, — ​це Тамара Трофимчук, наш відповідальний секретар. Після її публікацій, завдяки сприянню листонош і чуйним серцям читачів «Волині», ще четверо діток зі схожою на Твою долею знайшли собі Маму і Тата. Так що, Злато, можеш вважати Тамару Сергіївну своєю Хресною.

Скажу, що ніхто так тонко не розбирається в українській і світовій політиці, як Василь Уліцький. А Галину Світліковську давно вважають міністром охорони здоров’я Волині і вона може дати фору нинішній пані міністерці.

Хай хтось із журналістів спробує позмагатися у пошуку інформації з Мирославою Козюпою, з Сергієм Наумуком — ​у репортажах із плавання на байдарках або експедиціях за історичними скарбами чи кавунами на Волині, у знанні літератури — ​з нашим редакційним бібліотекарем Костянтином Гарбарчуком, а в оформленні публікацій — ​з головним художником редакції Олександром Міщуком і його командою у складі Олександра Філюка і Лариси Дубняк.

Якби всі так чесно платили податки, як наші бухгалтери Тамара Вдовиченко і Марина Харчук, Україна була б однією з найбагатших країн світу (у нас ціла колекція подяк від податкової) — ​такого висновку дійшли представники редакційного економічного блоку Алла Лісова, Сергій Борох і Руслана Тимощук. І тоді б редакторка відділу соціального захисту Євгенія Сомова мала б менше болючих листів із проханням допомогти перерахувати мізерну пенсію…

Мало яке поштове відділення на Волині і Рівненщині не відвідали Петро Рузак і Микола Римар — ​люди, які у нас відповідають за розповсюдження і передплату. А боротьбу за чистоту та велич рідного слова активно ведуть трударі з редакційного секретаріату: Олена Харчук, Олена Місюк, Галина Крещук, Людмила Погребняк, Василь Голюк, Марія Бортник і Віра Гунчик.

Похвалюсь: творці нашого відеорозділу на сайті volyn.com.ua Олег Криштоф і Олександр Пілюк цьогоріч у прифронтовому Маріуполі проводили презентацію фільму «Я вірю, що закінчиться війна», знятого… газетою «Волинь»! І хоч наші водії Микола Денисюк і Микола Пашко до Маріуполя не доїхали, проте у Слов’янськ, Краматорськ і Авдіївку «Фронтову читанку» від газети «Волинь» доставили.

Похвалюсь: творці нашого відеорозділу на сайті volyn.com.ua Олег Криштоф і Олександр Пілюк цьогоріч у прифронтовому Маріуполі проводили презентацію фільму «Я вірю, що закінчиться війна», знятого… газетою «Волинь»!

Болить тема війни нашій Людмилі Власюк, яка відкрила вже стількох героїв! А вівторковий «Погляд» Лариси Занюк «Мамина торба — ​оберіг моїх доріг» — ​на всі віки, бо, переконаний, викличе спогади–сльози у багатьох наших читачів. А першою роздаватиме свіжу газету Валентина Кислюк…

А як можна не згадати про чудові матеріали, які пишуть наші позаштатні кореспонденти — ​Сергій Хомінський, Інна Пілюк, Оксана Коваленко, Леся Влашинець. Чекаю–не дочекаюся, коли вийдуть з декрету редакційні молоді мами Олеся Банада, Христина Снічук, Любов Чапко і Надія Гадзінська…

Синоптики прогнозують, що нинішня зима в Європі буде найхолоднішою — ​значить із супербійцем Катериною Зубчук ми дійдемо пішки на острів Світязь. А дорогою вона мені буде розповідати про неймовірні історії з–понад тридцятилітнього досвіду ведучої сторінки про любов для нового нашого місячника «Так ніхто не кохав».

Злато, згадуючи наближення зими, тішуся, що нинішньої Ти вперше в житті будеш мати Мамині рукавички, вперше в житті Тебе закутуватиме шаликом Тато… Я так хотів би, коли виростеш, щоб більше тема сирітства не порушувалась. Щоб не було дітей без батьків, щоб не було війни. А газета «Волинь» писала про нові досягнення людства і дружбу волинських дітей із ровесниками з якоїсь планети Альфа Центавра… А чом би й ні?

Тож дивися частіше на зорі. Знаходь їх у калюжах і в Людях. І коли Тобі буде три, і тринадцять, і тридцять три… Та що мені Тебе вчити сьогодні, коли… коли Твоя найбажаніша мрія збулась. І  Ти вхопилася своїми маленькими–маленькими рученятками за неї, за це омріяне–виплакане–виболене щастя — ​і Тебе теж так міцно–міцно пригорнули до себе, що чути, як б’ються поруч найдорожчі серця. Оці найкращі планети на землі — ​Сонцемама і Сонцетато!

Злато, але коли одна мрія збулась — ​нехай з’являться нові. І про справжню Барбі, і про слайм (здається, так ця забавка називається, з якою ще й досі грається моя 8–річна донечка), і персональний Youtube–канал, і щоб друге оченятко–кришталик з’явилось… Але нехай серед них буде й така мрія — ​можна, я підкажу–побажаю: щоб твої Мама і Тато читали «Газету Волинь» для твоїх дітей!

26.09.2019 року.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.