«Свідомо знову лізу в пекло…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.82 € 29.80
«Свідомо знову лізу в пекло…»

Такі рани від захисних окулярів утворюються на обличчі медиків, які кілька змін поспіль рятують хворих на коронавірус.

Фото uazmi.org.

«Свідомо знову лізу в пекло…»

Уже місяць, як в Італії вирує агресивна епідемія коронавірусу. Країна б’є світовий рекорд за рівнем смертності — ​9 відсотків. Минулої суботи жертвами хвороби стала рекордна кількість недужих — ​793 особи. У лікарнях самовіддано рятують хворих медики. Серед них і 36-річна українка, уродженка Ужгорода Ярослава Вишневська. Вона працює медсестрою в реанімаційному відділенні лікарні Humanitas Gavazzeni у місті Берґамо (Ломбардія). У розмові з журналістом Радіо Свобода жінка розповіла про свій досвід хвороби та про критичну ситуацію у лікарнях міста, яке за лічені дні стало епіцентром небувалої епідемії

«Нема проблем із диханням —лікуйся вдома»

— Перші симптоми я відчула 8 березня. Була сильна слабкість у тілі, наступного дня температура 38,3. Попередила на роботі, але сказали виходити. Вже у відділенні (при вході і виході нам міряють температуру) при реєстрації мала 38,7. Мене відразу відправили у відділення швидкої допомоги і прокапали, — ​розповідає пані Ярослава.

— Взяли пробу на наявність коронавірусу?

— Нам не роблять аналіз, це не обговорюється навіть. У реанімації всі перехворіють, це очевидно, нас попередили і ми свідомі того. Пробу беруть, коли є підозра.

— Можливу важку застуду виключають?

— Може бути ГРВІ, але ми вже три тижні до цього працювали з хворими COVID‑19. З першого дня знали, що це неминучий процес, бо ми на такій роботі. Немає куди діватися. Звісно, вживали заходів убезпечення, одягали захисні скафандри, шапки, маски. Та зараження нереально уникнути. Просто невідомо, коли і кого з нас у лікарні це застане, залежно від імунної системи кожного.

— Як вас лікували?

— Мені збивали температуру і прокапали велику дозу антибіотиків. День мене тримали у лікарні і ввечері сказали йти додому, бо тоді вже місць не було, хворі лежали в коридорах. Тим паче, що у мене не було важких проблем з диханням.

День мене тримали у лікарні і ввечері сказали йти додому, бо тоді вже місць не було, хворі лежали в коридорах. Тим паче, що у мене не було важких проблем з диханням.

— Як проходить лікування вдома на карантині?

— Щоб збити температуру, кожні шість годин п’ю парацетамол, і виписали антибіотик на 10 днів. Вже не маю температури, почуваюся краще. Перший раз вийшла на вулицю 19 березня, щоб купити продукти і ліки для чоловіка. Він уже тиждень лежить з температурою 38,7, і не можемо збити. У нього також вірус.

— А йому брали пробу?

— Ні. А це очевидно, якщо у мене був вірус, значить, і він заразився, я з першого дня всіх попередила в родині. Молодший син також удома з нижчою температурою. Якщо молодий із сильнішою імунною системою — ​легше переносиш вірус, старшій людині — ​гірше. Мій 48-літній чоловік ніколи не хворів особливо, а нині зліг зовсім — ​і для нього це майже трагедія.

— Як ви оцінюєте рівень підготовки і захисту медперсоналу в умовах епідемії?

Маска є необхідною для всіх, обов’язково. Ти не знаєш, де ти кашлянеш, чи хтось чхне випадково біля тебе. Вірусні мікроби важкі, вони падають на землю, але можуть впасти на одяг, на сумку.

— Спочатку ніхто особливо не брав до уваги поради китайських лікарів. Ми бачили на картинках, думали, що рано чи пізно воно дійде до нас, але повного усвідомлення небезпеки не було. Перші дні ми були без окулярів, без масок та інших захисних аксесуарів, потім сказали обов’язково захищати очі, обличчя, голову і шию.

— І такого захисного одягу та обладнання вистачало?

— Так, тут всього було достатньо. Увесь цей одяг для лікарів раніше використовувався лише в операційній. Матеріалів вистачало спочатку. Та це не було розраховано на велику кількість пацієнтів, які згодом почали надходити.

«Я вперше плакала, хоч уже 8 років працюю в реанімації»

— Бум почався 3 березня. Тієї ночі я була на зміні, коли повернулася додому, я вперше плакала, хоч уже 8 років працюю в реанімації. У мене і тепер сльози на очах. Таке було враження, що тут щось страшне вибухнуло. Кожні 10 хвилин розривався телефон: кудись бігти і когось під’єднувати до апарата штучного дихання, когось рятувати. Ми не встигали. Перші дні чули, що троє хворих у лікарні, другого дня їх було вже 30, на третій день — ​60.

3 березня, коли закінчили зміну, ми між собою (персонал) не могли говорити. Просто тупо дивилися одне на одного. Жахлива ніч у моєму житті. Апаратів уже не вистачало, не знали, що робити з людьми, які задихалися на очах. Можна за допомогою «груші» тимчасово вручну качати кисень, але ж потім треба пацієнта під’єднати до апарата, а вільного немає…

— Що кажуть колеги, яка нині ситуація в лікарні?

— Жахлива. Немає полегшення. Кількість хворих більшає. Кожні
10–15 хвилин прибувають «швидкі». Раніше у відділенні швидкої люди чекали на обстеження, а тепер лікарі виходять до знервованих людей і кажуть: «Зрозумійте, ми не маємо можливості приймати нових пацієнтів». Потім уже і не було вільних місць для під’єднання кисневих апаратів. Клали в ліжко хворому балон із киснем і старших людей лишали у коридорі, вже скільки протягне…

— Протягом тих важких днів що вас вразило найбільше?

— Мене вражали очі пацієнтів, які задихалися, які потребували порятунку, а ти не встигаєш їм допомогти. Такого ніколи не було навіть за екстремальних випадків у реанімації.

Прості хірургічні маски необхідно пропарювати праскою. Поширена помилка, коли маску поправляють брудними одноразовими рукавичками. Їх слід міняти часто.

— За вашими спостереженнями серед важких хворих справді переважна більшість людей похилого віку?

— Так, відсотків 70 — ​це літні люди. Вони дуже вразливі. У багатьох ниркова недостатність чи інші патології серця або печінки. Вони фізично не витягують, дуже слабка імунна система. Ось мій чоловік ще й не такий старий, 48 років, і вже сьомий день не можна збити температуру, постійно на контакті з лікарем. У лікарню не беруть, поки не задихаєшся.

— Чи є випадки, коли медики вибирають, кого рятувати, а кого вже ні?

— Вони зобов’язані приймати всіх, оператори «швидкої» вдома питають, чи хочеш їхати до лікарні. Якщо лікар оцінює стан пацієнта важким і це літній вік, його тупо під’єднують до апарата, але… скільки він протягне. Люди вмирають як мухи, перепрошую. На лікарню за день по 30–40 мертвих. В Берґамо чотири лікарні. Колона військових машин вивозить ховати тіла до інших міст, бо у нас немає місця на цвинтарях і не встигають спалювати.

— Ви як фахівець знайшли для себе пояснення, чому саме в Італії такий рекордний рівень смертності від вірусу і чому взагалі він так швидко тут поширився?

— Точної причини наразі ніхто не скаже. Ломбардія — ​промислово активний регіон, тут живуть заможні люди, багато подорожують у відпустках і по роботі, і тому так швидко цей вірус потрапив сюди і стрімко поширився. А самі люди, на жаль, спочатку не сприймали це все серйозно, як ось нині і в Україні.

— Спочатку тут казали, що маски мають носити лише хворі, здоровим вона ні до чого, досить дотримуватися безпечної відстані. Тепер же кажуть, що вона потрібна всім.

— Маска є необхідною для всіх, обов’язково. Ти не знаєш, де ти кашлянеш, чи хтось чхне випадково біля тебе. Вірусні мікроби важкі, вони падають на землю, але можуть впасти на одяг, на сумку. Через дефіцит масок не слід панікувати. Робіть їх самі з тканини, вирізайте дірки для вух і носіть, коли виходите. Це не захистить вас від коронавірусу, але захистить від інших бактерій, які зможуть ускладнити проблеми зі здоров’ям у разі нової хвороби. Людям, на жаль, не пояснюють, як правильно носити маску. Її не слід чіпати руками біля носа і рота, якщо треба поправити, то беручи біля вух.

Прості хірургічні маски необхідно пропарювати праскою. Поширена помилка, коли маску поправляють брудними одноразовими рукавичками. Їх слід міняти часто.

— В Італії тепер багато акцій на підтримку медперсоналу, вас називають героями. Яка ваша думка з цього приводу?

— Ми дійсно у непростій ситуації, медики роблять дуже багато, чимало колег інфікованих і є померлі. Я не відчуваю героїзму. У середу виходжу на зміну і чітко розумію, що знову лізу в пекло. Мене, однак, тягне на роботу, я не можу втікати, як щур із судна.

(Інтерв’ю публікуємо з дозволу Радіо Свобода).

Наталка КУДРИК, кореспондентка Радіо Свобода в Італії