«Якщо скласти мої шви докупи — ​вийде близько метра» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.40
«Якщо скласти мої шви докупи — ​вийде близько метра»

Окрім служби в Нацгвардії, Володимир ніде себе не уявляє.

censor.net.ua

«Якщо скласти мої шви докупи — ​вийде близько метра»

«Cлава Україні! Героям слава! Ми поповняємо гвардійські лави!». Її співали всім взводом… Саме з цих рядків народжувалась пісня, автором якої є Володимир Бойчук, резервіст Національної гвардії України. Почав її писати ще під час навчання, а закінчив уже на горі Карачун між танковими і мінометними обстрілами. Потім її аранжували і записали учасники музичного гурту «Немо» Анатолій і Віталій Іванюки та Андрій Смакула. Композиція стала неофіційним гімном Національної гвардії і під неї бійці з навчальних центрів вирушають на фронт

Співав із пробитою легенею. Щоб вижити

— Ми виходили на завдання під Дебальцеве і розуміли, що не всі повернемося живими, — ​каже Володимир. — ​У тому бою я втратив друга, а мене тяжко поранило. Нас привезли до найближчого блокпоста, звідти на «швидкій» у госпіталь. Мені розпанахало живіт, відчував, що нутрощі відмовляються працювати. Я почав співати, і коли дійшов до слів: «За наші села, за наші міста, за доню і сина, дружини уста», сяйнула думка: «Я мушу жити заради них». Цю пісню я написав для підняття духу всіх інших хлопців, які проходять службу чи в Національній гвардії, чи в інших структурах.

У тому бою я втратив друга, а мене тяжко поранило.

Доброволець Нацгвардії до війни був простим фермером. Він воював під Слов’янськом і Краматорськом, поранений під Дебальцевим. Родом із Чернівців. Коли в Криму з’явилися зелені чоловічки, був на заробітках у Москві. Не витримав, покинув цю роботу і приїхав одразу на Майдан, де від сотника до сотника ходив, шукаючи, як потрапити в Нацгвардію.

— Моя історія починається з Петрівців, з другого добровольчого батальйону, — ​розповідає Володимир. — ​Пройшовши там місяць підготовки, отримав завдання і поїхав на блокпост номер 6, що на горі Карачун. Щодня ми виживали під обстрілами. Під час кожного з них були готові до штурму, бо надходила інформація, що ворогів стає більше, в них з’являється бронетехніка, а потім і танки, з яких вони так само обстрілювали наш блокпост. Вважалося, що ми утримували телевежу й охороняли її, але насправді тримали тактично важливе місце — ​саму гору, з якої було видно Слов’янськ, Краматорськ і навколишні села, а значить, ми їх контролювали.

«Безмежно вдячний волонтерам і просто добрим людям. Морально і духовно я здоровий завдяки їм», — ​часто повторює військовий.
«Безмежно вдячний волонтерам і просто добрим людям. Морально і духовно я здоровий завдяки їм», — ​часто повторює військовий.

 Спочатку на горі було близько 700 чоловік: артилеристи, десант, різні спецслужби. А наприкінці залишилось 74 людини. Хлопці роз’їхалися по інших точках. Їх поєднали з 1-м батальйоном і назвали батальйоном оперативного призначення імені генерала Кульчицького.

«У тому бою пішло з життя четверо моїх друзів»

— Тамтешня лікарня — ​це те місце, яке я ніколи не забуду, — ​говорить Володимир. — ​Бог дав мені сили пережити всі ті болі, які можуть бути в тілі. Це коли вогнем горить, коли ріже, коле. Зламане десяте ребро без кінця нило, від нього просто відірвало шматок, і там нічого не можна було зробити. Окрім пошкоджених легень, мучили болі від поранення в живіт, який куля 5,45 мм прошила навиліт, пошкодивши печінку, нирку, кишківник. Сорок сантиметрів тонкої кишки взагалі вирізали, бо не було що зашивати.

Під Дебальцевим загинуло четверо його друзів. Це ті люди, яких він хотів бачити все своє життя. Олексій із позивним Альпініст був для нього швидше братом, аніж другом.

— Я став стрільцем у комендантському взводі, а Альпініст — ​снайпером, — ​пригадує боєць. — ​У нас щодня були виїзди на блокпости. Ми мали забрати з-під вогню поранених. Це було щось схоже на пастку. Шукали і зрозуміли, що їх ніде немає. Раптом почався обстріл. Вийшло так, що попереду стріляв снайпер, а в спину автомат чи кулемет. Складалося таке враження, що за декілька хвилин пробігає все твоє життя. Час пригальмовує, причому ти навіть чуєш, як повз твою голову пролітають кулі, причому так повільно, як ніколи. Від рикошету дзвеніла броня. Свій осколок я піймав у лівий бік. Пробило легеню. Обернувся і не побачив Альпініста, проте подивився на хлопців (а там було близько 20 людей), усі вони в крові. Щоб якось сховатися від обстрілів, потрібно було спуститися нижче до землі. Поки перелазив — ​впіймав ще кулю. Вона зайшла в ребро з правого боку, а вилетіла в зоні апендиксу, порвала печінку, нирку, кишківник, але я того навіть не відчув. Відчував лише, що в мене справа внутрішні органи німіють. Права легеня була контужена від вибуху і не працювала. Я зрозумів, що можу знепритомніти, зав’язав тросом ліву руку, щоб не впасти. У такому стані доїхав до блокпоста.

Мені важливо, щоб син бачив кордони своєї країни такими, якими вони були, коли він народився.

Там Володимира кинули в «таблетку» — ​радянський «бобік». Хоч ліва легеня була пробита, а права сплющена від контузії, він співав свою пісню, хапаючи повітря. Згадав про свою дитину й обіцянку, що татко повернеться.

«Я мусив стати на ноги і побачити сина. Тому що це мій янгол»

— Пам’ятаю, в Дебальцевому до мене в лікарню приходили друзі, серед них я не побачив Альпініста, — ​розповідає Володимир. — ​Спитав, де він, а мені сказали, що його вже з нами немає. Абсолютно не задумуючись, що це значить, просто ліг спати. Мій розум взагалі не сприймав цієї інформації. Після операції мене перевели у звичайну обласну лікарню в Харкові, в реанімацію. Я був увесь порізаний, мав шви з трьох боків. Якщо скласти їх докупи — ​вийде близько метра. Деяких хлопців мали відправляти в Київ, у військовий госпіталь, мене — ​разом із ними. Я втратив 22 кг ваги. За тиждень уже зміг сідати і, пересилюючи себе, робити крок за кроком, бо дуже хотів одужати. Взагалі я багато чого не знав, окрім одного — ​що мушу стати на ноги і побачити сина. Тому що це мій янгол, який є сенсом мого життя. Безмежно вдячний нашим волонтерам і просто добрим людям. Морально і духовно я здоровий завдяки їм. Туди мені дружина вперше привезла синульку. Я наколовся знеболювальним, але пішов із ним гуляти. Коли зміцнів, поїхав в Умань на могилу до Альпініста. Хотів попросити у його матері вибачення… У мене камінь із душі впав, коли нарешті її побачив і обійняв.

Повернувшись до цивільного життя, Володимир Бойчук не знав, що робити далі. Нічого іншого, крім служби в Нацгвардії, для себе не бачив. І дуже переживав, що можуть не взяти назад.

— Якщо не служба, то прірва, — ​каже Володимир. — ​Не знаєш, куди себе подіти. Раніше ким я тільки не працював і багато чого вмію, але після поранення все змінилося. Мені довелося переконувати кожного лікаря в тому, що зможу щось робити. Я хочу бути просто корисним для своїх побратимів, для Нацгвардії, для України. Тепер, після ще однієї комісії, підпишу контракт і думаю перейти в медичну роту діловодом. Мені важливо, щоб син бачив кордони своєї країни такими, якими вони були, коли він народився. І дуже хочу, щоб моя пісня жила на професійному рівні.

За матеріалами censor.net.ua, golos.com.ua, radiosvoboda.org, youtube.com/watch.

Власта КРИМСЬКА