Комсомолець в юності й український державник у зрілому віці — така особиста еволюція Петра Григоренка впродовж життя.
Як радянський генерал у 54 роки пішов проти СРСР
Петро Григоренко у своєму житті пережив чимало важких моментів, адже не раз, як сам казав, заглядав смерті в очі. Він пройшов ІІ Світову війну, мав два поранення, пережив тортури у тюрмах і радянську каральну психіатрію, коли із здорової людини роблять «психа». Але «найбільшим страхіттям» вважає не це. Найболючіші муки — момент, коли він, генерал-майор, нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями, кандидат військових наук, багаторічний керівник науково-дослідного відділу Військової академії імені Фрунзе, піднімався… до трибуни на партійних зборах у 1961 році в Москві
«Я себе не відчував. Таке, мабуть, діється з тими, що йдуть на страту. Страшнішого я ніколи не переживав. То був найжахливіший момент мого життя. Але це була і моя яснозора година», — так згодом згадував генерал Григоренко у своїй знаменитій книзі «У підпіллі можна зустріти тільки щурів».
Під час того виступу він говорив про те, що необхідно змінити, аби Комуністична партія не породила нового культу особи після Сталіна. Говорив, що треба «посилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями, прямо записати в програму про боротьбу з кар’єризмом, безпринципністю в її лавах, хабарництвом»…
Ні, його не виключили після цього з партії, йому навіть аплодували. Григоренка не позбавили звань після цих зборів, не відібрали пенсії, не запроторили одразу в тюрму чи «психушку». Це все було потім, у 1964-му. Спочатку йому дали шанс покаятись на Далекому Сході, куди перевели на службу. Але саме в цей день Петро Григоренко став на дисидентську стежку. І він дуже добре розумів, що це означає: «Я прощався з академією… І з людьми, яких любив, прощався… Із родиною прощався, з дружиною коханою. Не минеться мені після такого виступу, не подарують; а як вони лишаться без мене, без звичного середовища? Страху не мав. Але було щось більше за страх. Жаль до близьких людей».
І він випив свою дисидентську чашу до дна.
Спочатку Петро Григоренко хотів просто повернути Комуністичну партію до «справжнього ленінізму», а під кінець життя фактично став українським націоналістом, одним із найвідоміших у світі правозахисників і справжнім героєм не тільки українського, а й кримськотатарського народу.
«Такі люди, як Петро Григоренко, рятували честь нації, хоч він і був сином свого часу, але пережив колосальну духовну еволюцію. І жив по совісті — в цьому і полягає його заповіт нам», — писав історик Ігор Сюндюков.
— Такі люди, як Петро Григоренко, рятували честь нації, хоч він і був сином свого часу, але пережив колосальну духовну еволюцію. І жив по совісті — в цьому і полягає його заповіт нам, — писав історик Ігор Сюндюков.
Ось кілька фактів із життя цієї непересічної людини.
Петро Григоренко народився у 1907 році в селі Борисівка неподалік Бердянська у Запорізькій області. Був тут першим комсомольцем. Рідне село тяжко пережило голод 33–го, але цього жахіття він не бачив, бо ще юнаком поїхав навчатись у Юзівку (Донецьк). Борисівка відома тим, що у 1930 році там підняли бунт жінки — повстали проти грабунку людей, у яких забирали хліб. Десятки їх своїми тілами перекрили всі в’їзди у двори, вони стояли пліч–о-пліч і нікого не пропускали. Повстання протрималось три тижні. Зараз у центрі села стоїть пам’ятник цим жінкам.
Петро Григоренко зробив блискучу військову і партійну кар’єру. Пройшов командиром дивізії Другу світову, отримав багато нагород, мав два поранення. Після війни викладав у Московській вищій військовій академії ім. Фрунзе. Був одним із перших кібернетиків у Радянському Союзі — організував кафедру кібернетики у військовій академії.
У 1963 році створив Спілку боротьби за відродження ленінізму. У 1964–му був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964 — 1965 і 1969 — 1974 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово був заарештований, позбавлений роботи. Працював вантажником у магазині.
Петра Григоренка глибоко шанує кримськотатарський народ, за права якого він послідовно боровся, зокрема за можливість повернутись на свою рідну землю у Крим. КПРС та КДБ не могли пробачити Григоренку такого заклику до кримських татар: «Годі звертатися до ЦК КПРС та уряду СРСР з проханнями про справедливість — вони є основними винуватцями злочинів проти вашого народу. Треба вдаватись до рішучих дій, бо те, що належить по праву, не просять, а вимагають». Петро Григорович звертався до президента Рейгана з проханням врятувати Мустафу Джемілєва з тюрми.
У період «празької весни» написав листа Олександрові Дубчеку (перший секретар Чехословацької компартії, який підтримував ліберальні зміни, що йшли врозріз із політикою СРСР) з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві.
14 листопада 1968 року став організатором жалобного мітингу на похороні захисника прав репресованих народів письменника Олексія Костеріна. Це була одна з перших опозиційних маніфестацій у Москві.
У травні 1976 року став членом–засновником Московської Гельсінської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976–го в Києві Української Гельсінської групи.
У листопаді 1977 року його спровадили в США нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Дізнавшись про це, Григоренко дав у Нью–Йорку прес–конференцію, де сказав, що це — найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».
Дисидентом став також син Петра Григоровича Андрій, який зараз живе в США.
За дорученням Світового конґресу українців, Литовського, Латиського, Білоруського світових конґресів Григоренко подав в ООН Акт про деколонізацію СРСР. «Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу», — писав він.
Лікар–психіатр Семен Глузман підготував заочну судово–медичну експертизу у справі Петра Григоренка, якою визнав його психічно здоровим, всупереч офіційній точці зору в СРСР. За це Семена Глузмана засудили на 7 років концтаборів.
На прохання Григоренка його перевірили американські психіатри і визнали абсолютно здоровим.
Петро Григоренко особисто знав Брежнєва, давав йому нищівну характеристику: оточує себе «любимчиками», нещирий, має кар’єристські нахили. У спогадах критикував також маршала Георгія Жукова — за великі втрати на війні, грубість, розстріли офіцерів, приховування історичної правди. У заочній битві за неї два генерали «зійшлись» і після смерті: у Харкові місцева влада відмовилась перейменовувати вулицю Жукова на вулицю Григоренка в рамках декомунізації.
«З підпілля вийшли щури, які захопили владу над людьми. Вони добилися вигнання мене з Батьківщини. Але майбутнього в щурів нема. Ми повернемося на Батьківщину і побачимо наш визволений зі щурячого нашестя народ», — писав він у своїй книзі спогадів «В підпіллі можна зустріти тільки щурів», що вийшла французькою, англійською, українською та російською мовами.
Помер Петро Григоренко у Нью–Йорку 21 лютого 1987 року, не доживши до Незалежності 4 роки. Похований на українському цвинтарі в Баунд–Бруку під Нью–Йорком.
За матеріалами сайтів radiosvoboda.org, na skryzhalyah.blogspot.com, livejournal.com, day.kyiv.ua, uk.wikipedia.org.
