Чотири листи: історія для душі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.10 € 30.58
Чотири листи: історія для душі

«Не сумуй. Я не вірю, що осінь — ​пора розлук».

Фото із сайту pixabay.com.

Чотири листи: історія для душі

«Що ви шукаєте у тім піднебессі?», — ​поцікавилася незнайомка. «Себе… ні, її…», — ​відповів. «Знайшли?» — ​«Загубив… Укотре загубив»

Лист перший. Осінній. (ЙОМУ)

«Доброго осіннього дня тобі. Щойно повернулася з нашого парку. Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, — ​шепоче мені осінь, — ​тебе все одно ніхто не чекає». Я зупиняюся і слухаю… Концерт осіннього падолисту. Він схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А можливо, це плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.

На алеї, стежки і стежечки, на промоклі лавки дерева скидають обрамлені в позолоту листочки-листи. Я роблю з них букетики. Вони схожі на маленькі розкуйовджені сонця…

Сьогодні осінь давала прощальний концерт. Останнє листя кружляло у повільному танці. Притих світ, аби не сполохати цю неземну мелодію. Пам’ятаю, ти говорив мені: «Не сумуй. Я не вірю, що осінь — ​пора розлук. Адже тільки вона буває золотою. І лише вона кличе птахів та людей у вирій, аби вони пережили холоди, розчарування, безвихідь і змогли повернутись».

У мене все гаразд. Бережи себе».

Лист другий. Зимовий. (ЇЙ)

«Привіт! Нарешті відповідаю на твій осінній лист. Пізно. Пробач. Морозно. За вікном падає сніг. Наче надії, пошматовані на безліч мініатюрних холодних клаптиків. Ти завжди губила рукавички. Гріла руки в холодних кишенях.

Пригадуєш, я називав тебе Леді Одна Рукавичка. Я хотів би зігріти твої руки, але між нами стільки непорозумінь, недомовок і кілометрів. Ти тоді сказала: «За поворотом моєї долі очікує інша людина. Не запитуй, хто він. Бо й у твоєму житті я — ​не єдина. Ти вагаєшся, кого вибрати: мене чи ту, котра роками терпить твої походеньки. Котра ладна прощати непростиме. Ти повинен повернутися до неї. Бо я не зумію стільки прощати. І не зможу відчинити тобі двері, коли будеш повертатися з чужих обіймів».

Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми втікаємо від них. А може, від себе.

Я жартував над твоїми словами. Який же я був нерозумний! Я жартував над твоїми почуттями… Я купив рукавички. Теплі, елегантні. Ношу їх у кишені. Леді Одна Рукавичка, я схожий на нерозважливого хлопчиська?

Це не я тоді вибирав. Ти сама вибирала. Я не знаю, хто очікував на тебе за поворотом твоєї долі. Може, й ніхто. Цей міфічний Хтось міг бути твоєю вигадкою. Ти завжди хотіла виглядати благородною. І ця твоя жертовність… Вона не завжди була виправдана. Це моє власне переконання.

Ти відпустила мене. Я пішов… Всього доброго. І ти бережи себе».

Лист третій. Весняний. (ЙОМУ)

«Добривечір. Я була у нашому парку. Подекуди ще біліють загублені снігові хустинки. Але весна почуває себе володаркою і господинею. Парк повеселів після холодів. І небо повеселіло. І світ… І люди…

Якийсь дивак зупинив мене, дістав нотний папір, олівець і швиденько почав писати нотні знаки. «Ви музикант? Композитор? Я не знаю вас», — ​сказала незнайомцеві. «І я вас не знаю, — ​відповів він. — ​Але ви схожі на весну. І я дарую вам цю мініатюрку на щастя. Адже ви вірите, що щастя — ​не абстракція?».

Я злякалася цього чоловіка. І кинулася геть. А він біг за мною і гукав: «Зачекайте! Не бійтеся! Я ще напишу вам музику сонця і дощу. Запаху торішнього листя і свіжої трави…».

Коли я зупинилася, то побачила, що незнайомець побрів у протилежний бік. Я засмутила його. Добрі диваки тепер зустрічаються рідко. І ми втікаємо від них. А може, від себе.

У мене залишилася його музика. Попросила знайому, аби зіграла мені. Мелодія виявилася чудовою.

Я ходила в парк, шукала незнайомця. Хотіла подякувати. Але його ніде не було.

На твоєму обличчі блукає іронічна посмішка. Правда ж? Ти думаєш, цей незнайомець — ​моя вигадка? Ні, і я піду його шукати знову. Він обіцяв зробити мені ще один подарунок. Запах листя і трави, покладений на музику… Як повинна звучати ця мелодія?

Сподіваюся, у тебе все гаразд. З весною тебе! Бувай!».

Лист четвертий. Літній. (ЇЙ)

«Вітаю! Ти завжди любила літо. Коли світ ховався в тінь, ти говорила: «Хіба сонця може бути забагато?». В обіймах гарячих літніх місяців ти почуваєшся щасливою. Якби ти знала, як заздрю я зараз щедрому на тепло липню!

Я не розумів твоїх дивацтв. З іронією споглядав, коли ти визирала через вікно і шепотіла: «Доброго ранку, світку, я люблю тебе. Літечко-сонечко, дякую за тепло». Ти хотіла обняти, пригорнути всю землю і поцілувати її у щічку.

Я був у горах. Шкода, не з тобою. Пригадуєш нашу першу мандрівку в гори? Ти казала: вони піднімають людей ближче до небес, дарують мріям крила. Ти любила спостерігати за табунами кучерявих хмар. «Вони вже ніколи не повернуться, — ​зітхала. — ​Хмари схожі на життя. Біжать-поспішають. Не знають, коли і де кінцева зупинка». «Вони випадуть дощем», — ​перервав твої роздуми. «Щоб знову стати окрасою неба… Якби люди мали такі чисті серця…».

Я стояв на вершині гори і думав про тебе. Поруч була інша жінка. Не та, «котра ладна прощати непростиме». Це була випадкова знайома. Вона шукала тиші й порозуміння зі світом. Через її долю пролетіла буря. Розхристала спокій і надії.

«Що ви шукаєте у тім піднебессі?», — ​поцікавилася незнайомка. «Себе… ні, її…», — ​відповів. «Знайшли?», — «Загубив… Укотре загубив». Я розповів їй про тебе. «Ви справді її загубили», — ​мовила. «Вона сама відпустила мене». — «Могли б і не йти…».

Я хотів би побачити тебе. І хотів би сказати… зізнатися… Ми можемо зустрітися?

Чекатиму відповіді. Гарного літнього настрою!».

P. S. «Ти — ​вітер. Я ніколи не зможу втримати тебе…». Лист залишився незавершеним, невідісланим. Він стукав у двері. Не відгукнулася. Знала: якщо відчинить двері, то відчинить і серце. А він, нерозважливий, непостійний, зупиниться на хвильку, а потім зірветься і знову полетить…

Ольга ЧОРНА.

Читайте також: На Волині обікрали церкву.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.