Лаборантка з реанімації стала снайперкою: «Мама й зараз за мене переймається»

Дівчина стала доброволицею підрозділу «Азов». Вона разом із побратимами та посестрами брала участь у звільненні Київщини від рашистів, надавала домедичну допомогу пораненим. Після деокупації області Хель пішла до територіального центру комплектування та соцпідтримки й потрапила в бригаду Сил тероборони Київщини. Спочатку як медик. Згодом стала опановувати снайперську справу.

– Я просто дуже люблю стріляти. Навіть у цивільному житті були моменти, коли вихідні проводила на стрільбах разом із друзями. Тож коли вирішила змінити свою військову спеціальність, не хотіли мене відпускати, бо медик – дуже важливий фах.

Дівчина розповідає, що опановування снайперської справи дається їй нелегко. Передусім фізично: дійти до своїх позицій зі спорядженим рюкзаком та двома одиницями зброї – важко. До того ж усе це треба робити тихо й непомітно для ворога.

Про яку сім’ю може йти мова, коли в країні війна?! Поки не буде Перемоги, не буде й нічого іншого.

– Та найважче, напевно, це очікування. Бо іноді буває так, що жодного пострілу не робиш за вихід.

Нині дівчина готується до бойового виїзду. Про свою мотивацію до служби каже так:

– Я не та людина, яка сиділа б десь там. Мене б совість просто з’їла.

А от розповісти мамі про те, що стала військовою, згадує Хель, було дуже важко. Чотири місяці дівчина приховувала, що перебувала в районі бойових дій.

– Поки у якийсь момент мама почула просто на фоні, що я в армії. Тоді вона напряму спитала. Довелося зізнаватись. Звичайно, мама й зараз за мене переймається, але мій вибір прийняла та підтримує мене.

Іноді, каже щиро Хель, чує від людей довкола, що армія – не жіноча справа і їй краще народжувати дітей. На це снайперка має відповідь:

– Про яку сім’ю може йти мова, коли в країні війна?! Поки не буде Перемоги, не буде й нічого іншого.

Чи продовжуватиме військову кар’єру, Хель ще думає.

– З одного боку, мені дуже подобається та справа, яку я зараз роблю. А з іншого – в мене були інші плани на життя. Я хотіла бути тренеркою з кросфіту. Тільки почала тренувати, хотіла ще вступити та здобути вищу освіту, але довелось брати зброю в руки. Життя покаже.

Нині продовжувати службу, опановувати нові навички та знання дівчину мотивують сім’я та побратими. А також бажання звільнити окуповані території України від рашистів на знак пам’яті про полеглих бойових товаришів і посестер.

Руслана БОГДАН, АрміяInform.

Читайте також на volyn.com.ua: «Воїн з Волині з-під обстрілів вивіз дев’ятнадцятьох поранених побратимів (Фото)».