Курси НБУ $ 39.92 € 43.31
Усе село зійшлося добудувати  дім воїну, який втратив на війні ноги

«Степан має приїхати на все готове!».

Фото із сайту chortkiv.city.

Усе село зійшлося добудувати дім воїну, який втратив на війні ноги

Поки важкопоранений Степан Коцюб (на фото) лежить у лікарні, земляки гуртом взялися добудовувати йому хату, яку почав зводити ще покійний батько захисника. Про вражаючий людський вчинок жителів села Виноградне Чортківського району Тернопільської області тепер говорить уся Україна

«Ось побачите, за якийсь місяць все буде готово!».
«Ось побачите, за якийсь місяць все буде готово!».

 – Звати хлопця Степан Коцюб, він – 1989 року народження, – розповідає про пораненого воїна виданню «Чортків.Сity» староста Зозулинецького старостинського округу Надія Мандзюк. – 7-го березня минув рік, як його призвали до лав ЗСУ. Після місяця навчання потрапив на фронт. Був стрільцем-санітаром, вивозив із поля бою поранених і загиблих.

Староста села Виноградне Надія Мандзюк провідує у госпіталі важкопораненого воїна-односельця Степана Коцюба.
Староста села Виноградне Надія Мандзюк провідує у госпіталі важкопораненого воїна-односельця Степана Коцюба.

 На початку січня цього року отримав важке поранення – пряме попадання у бліндаж. Розірвало деякі внутрішні органи, осколки посікли голову, спину, отримав перелом руки, але найгірше – втратив обидві кінцівки вище колін...

– Як виникла ідея з будівництвом нової оселі для важкопораненого воїна-односельця? – цікавимось в очільниці села з милозвучною назвою Виноградне.

– О, це заслуга всього нашого села. Коли почули, що зі Степаном трапилася така біда, молоді ґазди, його друзі, які зараз на фронті, і тут, у тилу, зорганізувалися й озвучили таку сміливу пропозицію: збудувати йому новий будинок, бо старенька глиняна хатина, де він досі тулився з матір’ю, вже нікуди не годиться. Та й у його теперішньому становищі йому там було б украй важко.

«Гляньте, скільки чоловіків копали  рів під трубу й електрокабель!».
«Гляньте, скільки чоловіків копали рів під трубу й електрокабель!».

 Цегляний будинок на околиці села почав зводити ще на початку 1990-х років батько хлопця. Поставив коробку і накрив шифером. Пам’ятаю, Степанко ще бігав тут маленьким, адже живу поруч, по сусідству. У 2009-му батько помер, так і не закінчивши будову. Матір на свою мізерну зарплату в клубі не могла потягнути будівництво, треба було ставити єдиного сина на ноги. Тож недобудована оселя досі стояла пусткою…

Приблизно місяць тому я кинула клич у нашій місцевій групі у вайбері – хто може, прийдіть допомогти у добрій справі.

Я вам не можу передати словами, що тут творилося! У той понеділковий день на об’єкті працювало близько 70 людей. Для нашого маленького села, де офіційно рахується триста з лишком душ, – це дуже багато. До того ж немало сільчан знаходиться за кордоном. Чимало хлопців на війні – 24 чоловіки. До слова, тільки двох мобілізували, решта пішли добровільно! Маємо й поранених, один наш земляк – у списку зниклих безвісти…

Майстер на всі руки з Виноградного Іван Ільніцький із матір’ю Степана – Василиною Коцюб, біля викопаної криниці.
Майстер на всі руки з Виноградного Іван Ільніцький із матір’ю Степана – Василиною Коцюб, біля викопаної криниці.

 …Отож, одні працювали на розчистці території, інші підбивали стелі, стелили на горищі утеплювач, інша група чоловіків копала криницю і рів під трубу й електрокабель. Потім поставили вікна, вхідні двері, поштукатурили стіни й залили стяжку. Тепер чекаємо, щоб підсохло, і будемо рухатися далі...

«Наша мета: закінчити хату повністю. Якщо Степана випишуть раніше – відправимо кудись на курорт».

Є у нашому селі проєктант Іван Стронський, під його умілим керівництвом хлопці й працюють. Звичайно, враховуються усі побажання молодого господаря. Не можу не згадати й майстра на всі руки Івана Ільніцького, котрий тут буквально днює і ночує. Мабуть, немає такої роботи, яка йому не корилася б, чи оселі, де він не приклав би своїх золотих рук. І будує, і мурує, і верхи кладе, і криниці копає. Встановлені каплички в селі – теж його рук справа...

– У кімнаті ліворуч мешкатиме матір, а це – Степанова спальня, – продовжує пані Надія. – Прямо по центру буде кухня, справа від неї – велика душова, щоб він міг на візку заїхати. На дві спальні поставимо кахельну грубку, на всяк випадок, якщо раптом не буде газу. До речі, газ і світло ще не підведені. Електрики обіцяють під’їхати днями.

Сподіваємось, і газ до зими проведемо.

– А що каже Степан, дізнавшись, що йому будують нову оселю? – запитуємо у матері воїна.

– Син усім задоволений, надзвичайно радий. Хлопці йому постійно телефонують, включають відео, як працюють, печуть бараболю. Веселий, каже, що в паніку не впадає...

– Це – лише початок, – продовжує пані Надія, – основну «чорнову» роботу зроблено. Головне, аби підсохли стіни. Тоді залишиться пошпаклювати, зробити натяжні стелі, вмеблювати, забетонувати подвір’я тощо... Звичайно, ще треба купу грошей. Люди з села здають, хто скільки може. З-за кордону надсилають перекази односельці, вчителі із місцевої школи скинулись колективом, міська рада виділила 30 тис. грн, обіцяють ще додати. Наша мета: закінчити хату повністю. Степан має приїхати на все готове. Якщо його випишуть раніше – відправимо кудись на курорт (сміється.– Авт.). Ось побачите, за якийсь місяць все буде готово! Наше село – дуже дружне. Впораємось! – твердо каже Надія Мандзюк. 

Любомир ГАБРУСЬКИЙ, chortkiv.city.

Telegram Channel