Курси НБУ $ 38.34 € 41.60
КАРА НЕБЕСНА

Волинь-нова

КАРА НЕБЕСНА

Петро сидів за столом, насупившись. Настрій був препоганий. Чоловік дістав цигарки. Хотів вийти на вулицю, щоб запалити, але, передумавши, черкнув сірником просто за столом, збиваючи попіл на порожню тарілку. Туди ж капнула й скупа чоловіча сльоза...

Петро сидів за столом, насупившись. Настрій був препоганий. Чоловік дістав цигарки. Хотів вийти на вулицю, щоб запалити, але, передумавши, черкнув сірником просто за столом, збиваючи попіл на порожню тарілку. Туди ж капнула й скупа чоловіча сльоза...


Sandra OLEK



Сьогодні Старий Новий рік. І не прислухаючись, було чути, як то тут, то там селом лунали слова щедрівок. Одна з них доносилася вже й із сусіднього подвір’я:
— Значить, зараз зайдуть і до нього. Дзень! Пішов до дверей. Відчинив.
— Дозвольте защедрувати!
— Щедруйте!
Перед ним стояла ватага хлопців-старшокласників, які й затягнули:
Щедрий вечір, добрий вечір!
Добрим людям на здоров’я!
Вони виводили гарно, від душі, з юнацьким завзяттям. Погляд Петра, поволі тепліючи, переходив з одного хлоп’ячого обличчя на інше. Він знав їх усіх з тих пір, як вони, пересуваючись хатою, мостили собі дорогу під стіл.
Защеміло серце. Пригадав покійну дружину й сина, що померли під час пологів. Його хлопчик зараз був би на рік–два молодший від цих.
Він відвів погляд, щоб сховати непрохану сльозу, а коли знову перевів його на щедрувальників, очі вихопили із загалу нове, але на диво знайоме обличчя. Хлопець теж невідривно дивився на нього.
Петра накрила хвиля спогадів. У думках перенісся до подій сімнадцятилітньої давнини, коли він, тридцятисемирічний неодружений (а чого з таким поспішати?) чолов’яга, повернувся з Півночі в батьківську хату. Навів усюди лад. На місці старого звів новий добротний будинок, що й зараз вважається одним із найкращих у селі. Купив дорогу машину.
Проїжджаючи через сусіднє село, побачив свою колишню однокласницю Любу, яка колись вражала всіх хлопців своєю товстою з кулак косою. І якби не густе ластовиння, яке спотворювало обличчя, відбою від хлопців не було б. А так!
— Любо! — крикнув, спинивши машину. — Скільки літ, скільки зим!
— Ой, Петре! Ти повернувся!
Вона на диво погарнішала. Ластовиння пропало (чимось таки висвітлила).
— Пустиш у хату?
— Чого ж! Заходь, — квапливо скубнула з грядки кілька огірків, поклала їх у кишеню фартуха. — Саме обідати зварила.
Він переступив поріг хати, де пахло свіжістю від щойно вимитої підлоги. Проте в цій чистоті затаїлася безнадія самотності. Так наводить лад жінка, для якої це єдине після роботи заняття — ні дітей, ні чоловіка. Здавалося навіть, що ця підлога вимита не водою з криниці, а Любиними сльозами.
Пригадав, як підлітком милувався на дівочу косу, ненавидів веснянки, яких тепер нема.
— Я зараз.
Скочив у машину й погнав до найближчого магазину. Брав усе смачне, що втрапляло під руку. Спинився лише тоді, коли продавець запитала:
— Іменини справляєте?
Рада такій виручці, допомогла і попакувати, і (хоч і віднікувався) до машини донести:
— Завжди рада такому покупцеві.
Люба налила в тарілки смачнющий борщ. Петро виставив на стіл пляшки. Тут було все: починаючи від коньяку й шампанського і закінчуючи ромколою і пивом.
— Не спитав, що ти любиш пити! А із закускою розбирайся сама, — гримнув у куток чотири пакунки.
— Навіщо ти тратився? Попробуй спершу мого фірмового напою.
Випив. Нічого!
— Як живеш, Любо!
— Хіба тобі нічого не відомо про життя одиноких жінок? Лише надією.
Взяв її зашкарублі руки у свої такі ж мозолясті долоні. Приклав до палаючих щік.
— А ти ж чого не одружений, Петре?
— Зараз так важко вибрати пару — всі лише на статки дивляться.
— Давай по другій, щоб були ми, як і колись, добрими друзями.
— Тоді одразу ж і по третій — за кохання! Може, у нас щось та й складеться докупи! — впік жінку надією (здавалася йому все гарнішою — такий в неї золотий характер, пригадував).
Відтоді і зустрічатися стали. Про одруження заговорив. Вона й повірила і завагітніла. На радощах не знав, де й посадити. Горів внутрішнім вогнем. Випив горілки. Лише роздмухав полум’я.
— Жарко. Піду поплаваю.
А там…
З води вилізло чудо небачене — річкова Афродіта з довгим чорним волоссям і такими ж терновими очима. Ліниво глянула в душу й проколола колючками.
— Чия? — запитав, коли поздоровалася.
— Корольчукова, дядьку. Олеся. Невже ж не впізнали? Минулого тижня разом із вами на одних хрестинах були.
— Не помітив.
— Ха! Гола завжди видніша!
Підвівся й повернувся до Люби. Замість радості ніс в собі роздратування.
— Не братиму тебе, — повідомив із порога.
— А як же..?
— Не маленька, даси раду! — кинув зеленню в очі — й з хати.
Почув, як щось кричала, зриваючи голос, про якусь там кару небесну.
Не прислухався: горе завжди дурне меле!
Через місяць одружився з Олесею. Не відмовила. Був щасливим два роки. Дружина мала народити хлопчика десь перед його сорокаріччям.
Відвіз жінку народжувати аж до обласного центру й сидів у дворі на лаві, чекаючи появи нащадка. Через дві години вийшов лікар. Так пильно глянув на нього. Виглядав, як верховний суддя, що одразу ж і пригадалося про кару небесну. Не помилився.
— Їх не вдалося врятувати!
І досі дивується, як не потрапив тоді в аварію. Зі своїм горем мчав до Люби. Хата виявилася зачиненою. Постукав до сусідки.
— Де?
— Поїхала на заробітки в Італію.
— Навіщо? — запитав тупо.
— Не Божим же духом мала сина годувати!
— Сина? У нього є син!
— Де він? — майже забув про покійних — „мертві нехай ховають мертвих».
— Не знаю.
Тоді і він вмер. Після похорону замкнувся в собі, і більше жодній жінці не вдалося пробудити до життя його схололу душу.
… Хлопці закінчили щедрівку. Віддав їм гроші й цукерки.
— Залишся на хвилину, — звернувся до того хлопця. — Як тебе звати?
— Василь. Народився на це свято.
— А по батькові? — голос тремтів.
— Петрович!
— Значить…
— Нічого це не значить. Мама сказала, що у мене нема батька. Тільки вона одна, — відрубав, тамуючи бажання впасти батькові на груди (давно все забув — от тільки мати).
— Прости мене, сину.
Нічого не відповів, тільки скривився і вийшов з хати.
Петро помітив його біль. Боліло і йому. Не замикаючи хати, пішов до гаража. Замок барахлив. Махнув рукою і посунувся до Любиного села пішки спокутувати важку кару небесну. Не вірив у прощення, але так жадав його! 
Telegram Channel