Можновладці заробляють гроші. Собі, а не країні

…ЦІНОЮ НА «ДРУГИЙ ХЛІБ» І ЗНЕВАГОЮ ДО СЕЛЯНСЬКИХ ІНТЕРЕСІВ

Так склалося, що я все життя однією ногою в місті, другою — в селі. Щовихідних завжди спішили з чоловіком до батьків, щоб допомогти садити, полоти город, восени — копати картоплю. З роками, як і для більшості городян у першому поколінні, традиція ця стає обов'язковішою. Їдемо на «суботники» родинами, бо ж наші старенькі «землевласники» хоча й уже зовсім недужі, однак, за тим, щоб жодна сотка не облогувала, стежать ревно. І дивуватися нема чого: ставлення до землі, як до святині — у їхніх генах з діда–прадіда.

— Як же таке може бути, щоб кілограм картоплі коштував менше двох гривень? Згодую худобі, а за такою ціною не буду продавати! — обурюються люди біля «фури» заїжджого закупівельника, який приймає добірну бульбу по 1 гривні 70 копійок або пропонує обмінювати її на кавуни.

Люди розуміють, що відміна мораторію на продаж сільгоспземлі не зробить їх багачами, а от ризики бути вкотре ошуканими дуже великі.

— То наші можновладці штучно знецінюють селянський труд, щоб ніхто за землю не тримався. Один раз чоловік вкладе гроші й працю, виростить урожай і віддасть задурно, другий, третій раз «влетить», а тоді й відпаде в нього охота хазяйнувати. А вони приймуть закон, який дасть змогу землю скуповувати, і заберуть її за безцінь, — пояснює причини хронічного безладу в системі збуту сільгосппродукції дядько Василь — старий господар, який і трактора купив, і на «хімії» не економив, маючи надію, що витрати окупляться.

Молоді, підприємливі хлопці–фермери до теперішніх не надто цивілізованих ринкових умов в аграрному секторі якось пристосовуються, вирощують сою замість картоплі, інші модні тепер культури. Ну а літні одноосібники на своїх городах за звичкою під «другий хліб» місця не шкодують, щоб і собі вистачило, і на продаж.

За статистичними даними, цього року на Волині картопля займала 72 тисячі гектарів (13 відсотків загальної посівної площі), основний її виробник — домогосподарства. Кажуть, вродила бульба не тільки в нас, а й в інших областях. Уже на початок вересня повідомляли, що в Україні зібрали її 15,5 мільйона тонн, що на 11 відсотків більше, ніж на відповідний період минулого року. Спеціалісти аграрної галузі заговорили про явне перевиробництво. Експортувати картоплю Україна не може, а з'їсти таку кількість не подужаємо. Тільки ж де були ці аналітики раніше, коли селяни потребували їхніх порад?

З року в рік стикаємося з хронічною проблемою — відсутністю грамотного, фахового консультування дрібних сільгоспвиробників. Як же їм зорієнтуватися, чого і скільки садити, сіяти, щоб мати прибуток? Здається, ніхто ці питання не регулює, хоч відповідні служби існують. От і діють люди наосліп, заробляють мозолі, а не гроші.

— Якби у нас вартість землі була така, як у Європі, де гектар поля оцінюють у десятки тисяч доларів, то нехай би знімали мораторій на продаж. За свої паї купив би синові квартиру в місті, щоб не мордувався так, як я, — дискутує з дядьком Василем хтось із молодших чоловіків, хоча, здається, і сам сказаному не вірить.

Україна залишилася чи не єдиною країною в Європі (окрім Білорусі), де відсутній ринок земель сільськогосподарського призначення. За попередніми підрахунками експертів, у нас орієнтовна середня вартість гектара — 30 тисяч гривень (1,1 тисячі доларів). Звичайно, об'єктивна ціна єдиного багатства селянських родин (власниками паїв є майже 7 мільйонів громадян) мала б бути значно більшою. Тож люди розуміють, що відміна мораторію на продаж сільгоспземлі не зробить їх багачами, а от ризики бути вкотре ошуканими дуже великі.

…ВТРАТОЮ ПОПИТУ НА «РОЗУМНЕ, ДОБРЕ, ВІЧНЕ»…

Йду через шкільне подвір'я і мимоволі стаю свідком хлопчачих «розборок». Підліткам років по 12, чубляться не на жарт, до того ж троє — на одного. Молоденька вчителька намагається втихомирити розбишак: і просить, і погрожує директором —не діє. Пробую допомогти, дістаю телефон, імітую дзвінок у поліцію. Здається, педагог злякалася навіть більше, аніж агресивні хлопчиська: «Не треба поліції, це ж буде пляма на репутації школи!» Забіяк спільними зусиллями (не знаю, чи надовго) ми якось розняли. А юна вчителька винувато поскаржилася:

— Минулого тижня викликала Тарасову маму, просила вплинути. А вона мені: «Хлопець повинен вміти за себе постояти, у житті як: не проявиш силу — сам будеш битий». От він і знахабнів зовсім, розводить у класі «дідівщину».

Маленький епізод із життя сучасної школи, де серед педагогів майже нема представників сильної статі. Закінчують університети, одержують дипломи, а працювати за фахом не йдуть, бо спробуй прогодувати сім'ю на мізерну зарплату вчителя–початківця. А учням–підліткам, особливо з неповних сімей, тих, де все тримається на вічно заклопотаних мамах, чоловіча рука вкрай потрібна.

З наступного року, якщо вірити обіцянкам Президента і прем'єр–міністра, зарплати вчителів мають зрости. Та чи змінить це ситуацію в освітянській галузі? Чи заохотить невелике підвищення заробітку «серце віддавати дітям»?

На жаль, інші запити сьогодні ставить суспільство, батьки. «Ви моїй дочці дайте знання, щоб я репетиторів менше наймала, а виховувати її не треба», — заявила на батьківських зборах в одній луцькій школі «крута» бізнес–леді. Йшлося про те, що доросла «наманікюрена» дівчина платила однокласницям, аби замість неї чергували у класі, виконували інші обов'язки. Мама у цьому гріха не вбачала.

— Я не знаю, може, математику викладати тепер простіше, ніж літературу. Ти говориш про поезію, високі почуття, а діти цього не сприймають, вони зараз дуже прагматичні, у них інші цінності. Задаєш написати твір — принесуть десять однакових, усі «скачали» текст з одного джерела в інтернеті. Розповідаєш на прикладі героїв літературних творів про людські чесноти, а вони тобі — приклади з життя, де перемагають шахраї, злодії, де «треба вміти крутитися». «Сієш розумне, добре, вічне», а воно не сходить, бо клімат у суспільстві несприятливий, — втомлено констатувала моя колишня однокласниця, філолог за фахом, яка недавно попрощалась зі школою.

Я не дивуюсь. Вчительський хліб сьогодні нелегкий.

…СУМНІВНІСТЮ НАШИХ ПРІОРИТЕТІВ

Випадково потрапили на очі дані соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова влітку цього року в усіх регіонах України, за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитування мало з'ясувати, що, на думку українців, у нинішній ситуації мало б стати головним пріоритетом для керівництва держави. Результати, як кажуть, зачепили за живе.

На перше місце, якщо вірити соціологам, українці ставлять підвищення зарплат і пенсій, цього вимагає 55,8 відсотка опитаних. Поповнення гаманця видається важливішим, аніж захист держави від російської агресії (41,3 відсотка), ніж створення нових робочих місць (48,3). Ще менше турбують людей корупція в Україні (39,1 відсотка) і проблема зменшення державного боргу (20,2). Зміцнення авторитету нашої країни у світі вважають пріоритетом всього 9 відсотків її громадян.

Перша реакція: хіба таке може бути! Ми ж із давніх–давен —гордий і мудрий народ. Хіба ж комусь досі не зрозуміло, що мріяти про добробут у країні, де йде війна, де панує беззаконня і безлад, нема підстав. Просимо можновладців кинути кісточку з панського столу, а вони при цьому продовжують безкарно грабувати державу на мільярди. І всіх усе влаштовує.

Нарікати на владу марно. Бо хіба не ми спокушалися подачками тих, хто пхався у владу, — кілограмом гречки чи можливістю поставити нові вікна у сільській школі? Хіба не ми продавали свої голоси на виборах? Приречено зітхаємо, коли чуємо про масштаби корупції в державі: «Крали і будуть красти…». І кредитна кабала, в якій житимуть наші онуки й правнуки, не лякає, головне, щоб сьогодні було за що хліб купити.

У проекті бюджету на наступний рік українцям планують підвищити мінімальну заробітну плату до 1762 гривень, пенсії теж зростуть на якусь сотню. Чи станемо жити краще?

Прикро і гірко усвідомлювати, що зубожіння й зневіра набувають щораз більших масштабів. Даруйте, якщо мої міркування комусь видадуться занадто песимістичними. Але навіть гартований за радянських часів тюрмою відомий дисидент Семен Глузман не приховує болю й тривоги за те, що відбувається нині в Україні: «Нема надії. Їм, міністрам, депутатам, президентам, смішно читати мої кричущі тексти… Вони не відволікаються на подібні дурниці. Вони завжди зайняті одним — заробляють гроші. Собі заробляють, не країні…».