А ви вірите, що відбудеться революція у медичній освіті? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.66 € 31.18
А ви вірите, що відбудеться революція у медичній освіті?

Волинь-нова

А ви вірите, що відбудеться революція у медичній освіті?

З чого дивувалася і чим переймалася протягом останнього часу заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Галина СВІТЛІКОВСЬКА

… НА АМЕРИКАНСЬКІ СТАНДАРТИ — РІВНЯЙСЬ!..
Рішення Міністерства охорони здоров’я провести цього року оцінку стану медичної освіти в Україні, протестувавши знання майбутніх лікарів на відповідність міжнародним стандартам, більшість із нас сприймає схвально. Кажемо: давно пора, адже в наших медичних університетах 60 відсотків студентів навчаються на платній основі, та й розмір «такси» за складання екзаменів і заліків усім відомий. Молоді люди банально стоять у черзі за дипломами, купують їх. Як і в усіх вищих навчальних закладах: викладачі роблять вигляд, що готують спеціалістів, магістрів, а їхні вихованці знають, що за неуспішність не відрахують, аби не втрачати джерело доходу.
Непрофесіоналізм — зло в будь-якій сфері, але в медицині — це загублені життя, скалічене здоров’я пацієнтів. Тому справді назріла необхідність реально оцінити рівень підготовки наших лікарів.
– І ти віриш, що станеться революція у медичній освіті? Та через кілька тижнів цими тестами з готовими відповідями торгуватимуть у гуртожитках, аудиторіях, — пригашують мій оптимізм обізнані люди, які мають серйозні підстави не вірити, що корупцію вдасться так легко здолати.



Мимоволі подумалося: як недалекоглядно чинить влада в Україні, ставлячи нині пресу в умови, за яких більшість видань вижити не зможе.



Відомо, що у березні до ліцензійного екзамену із загальної лікарської підготовки інтернам додадуть тест із надання допомоги при невідкладних станах, який використовують під час іспиту для отримання медичної ліцензії у США. А шестикурсники у травні складатимуть тест, який адмініструє Національна рада медичних екзаменаторів США. Думаєте, додаткове навантаження усі студенти сприйняли «в штики»? Якраз і ні.
— Якби ми отримували дипломи, які визнаватимуть у США та Європі — то був би стимул краще навчатися. Мені, наприклад, цікаво пройти це тестування, а з часом я хотіла б одержати ліцензію міжнародного зразка. Заради цього не шкода докласти зусиль, — запевняє Олена Бащук, волинянка, випускниця Тернопільського медуніверситету.
– І чудово, що згадали про міжнародні стандарти! — сказала мама молодого хірурга з Луцька, який, відпрацювавши три роки в міській лікарні, зараз намагається професійно утвердитись в одній із клінік Німеччини. — Син в операційній може довести належний рівень підготовки, він може успішно конкурувати з тамтешніми лікарями, а от з паперами, перескладанням іспитів ціла морока.
Ось вам і другий бік медалі. Найобдарованіші, найрозумніші майбутні медичні світила, підтвердивши свою професійну відповідність міжнародним стандартам, навряд чи залишаться в Україні. І справа не тільки в тому, що за кордоном зарплати лікарів у десятки разів вищі. Порядному спеціалісту в наших лікарнях важко морально, бо щодня треба дивитися в очі приречених хворих, які через бідність не можуть повноцінно лікуватися.
Ждати, поки у нас зміняться на краще порядки в галузі охорони здоров'я, напевне, доведеться довго. Не у всіх вистачить терпцю, і кадровий голод в українській медицині стане ще більш відчутним. Тож рівнятись на міжнародні стандарти треба не тільки в підготовці спеціалістів, а й у фінансуванні медицини, щоб і лікар, і пацієнт в Україні почувалися гідно.


… ДЕПУТАТСЬКИМИ УМОВЛЯННЯМИ НЕ «КАПІТУЛЮВАТИ»
Про те, як багато українців сьогодні в пошуку кращого життя виїжджають за кордон, чим це загрожує і до яких наслідків призведе, пишуть і говорять політики, громадські активісти, журналісти… Легко розмірковувати, засуджувати, закликати до патріотизму. Та гола ідеологія людей не нагодує.
«Залишаючи країну, ми капітулюємо як покоління», — агітує молодих співвітчизників не проявляти слабкодухості народний депутат Мустафа Найєм у своєму блозі в «Українській правді» — «…Україну, якою вона є зараз, будували не ми. Не наше покоління поставило особистий інтерес на держслужбі вище інтересів людей, зробивши корупцію локомотивом усіх процесів. І це не ми прищепили цілому народові почуття глибокої неповноцінності…»
Одне слово, винне в усьому старше покоління, ось воно відійде — і заживемо. У публіцистичному запалі автор не відчув, що займенник «ми» у цій тираді не зовсім доречний. Бо знімати з себе відповідальність за те, що відбувається в Україні, народному депутатові — зрілій, успішній людині — не годилося б. І ставити себе у приклад: от я міг емігрувати, але залишився, бо — гордий, теж не переконливо. А з рештою сказаного важко не погодитись: ніхто й ніде нас не чекає з розкритими обіймами, за кордоном українським емігрантам світить статус людей другого сорту.
І все ж, за даними служби міжнародної міграції ООН, з України станом на 2015 рік офіційно емігрувало 5,8 мільйона громадян. Скільки українців постійно проживає в інших країнах, не маючи громадянства, точно не відомо, але цифри, які озвучують різні джерела, наводять на сумні роздуми. Тисячі заробітчан, може, й хотіли б повернутися, та що їх чекає вдома? Безробіття, відсутність якісної медичної допомоги, соціальна незахищеність.
— Можновладці своїх дітей за кордоном навчають, там і лікуються, і відпочивають, а нас закликають розбудовувати Україну. Вони дбають про себе, збивають мільярдні статки, а людей тримають на голодному пайку, — пояснюють причини вимушеного від'їзду ті, хто погоджується на чорну і непрестижну роботу в Італії чи Польщі.
Марно чекати, що зміниться покоління, і наша держава стане заможною та успішною. Тож треба об’єднувати зусилля, а не ділити людей за віком, місцем проживання тощо. І цінувати вклад кожного у спільну справу.


…«ГАЗЕТА – ЯК ПРАПОР: МАЙОРИТЬ, ЗНАЧИТЬ, УКРАЇНА ЩЕ Є»
У лютому виповниться рівно 30 років мого журналістського стажу в рідній «Волині». Більш як півжиття. Знаю, що у декого зі старших колег ювілеї солідніші: Катерина Василівна Зубчук, наприклад, влітку відзначатиме 45–ліття в одній газеті, Валентина Сергіївна Хмельовська 35 років тому прийшла у редакційний колектив. Справа не в тому. Для мене ця дата — привід подякувати долі, що подарувала можливість вчитися у Полікарпа Шафети, Степана Сачука, Петра Марценюка, Святослава Крещука…
А змусив нагадати перші роки роботи у тоді ще «Радянській Волині» редакційний відвідувач — житель Завітного Ківерцівського району Віктор Лавров, який приніс чималу папку газетних вирізок, пожовклих від часу старих номерів нашої газети, інших видань, що їх передплачував його покійний батько, сільський фельдшер.
— Він після війни залишився на Волині, разом із матір’ю, яка працювала санітаркою, лікували місцевих людей. Прочитайте статті про мого батька Федора Олексійовича Лаврова. А в цій папці багато всього зібрано. От ви, наприклад, знали, що в нашому селі колись теж виходила газета? А була — «Прапор соціалізму», орган політвідділу Вікентіївської МТС, — дістає Віктор Лавров «раритетне» видання, пояснюючи, шо Вікентіївка — це стара назва Завітного.
«Бойовий листок» висвітлював характерні для 50–х років теми, красномовно підтверджені пафосними заголовками на зразок: «Комсомольці ведуть перед», містив сатиричну рубрику «Трутні», де критикували тих, у кого було мало трудоднів. Перегорнула і декілька примірників тогочасної ківерцівської районки й обласної «Радянської Волині» — наче вдихнула запилений запах історії. Прізвища авторів публікацій змусили згадати стару гвардію нашої редакції, як-не-як — нашій газеті у вересні виповниться 78 років, і приходила вона в той час до читачів 5 разів на тиждень. Журналістів знали, з ними рахувалися, їхнє слово мало вагу.
Мимоволі подумалося: як недалекоглядно чинить влада в Україні, ставлячи нині пресу в умови, за яких більшість видань вижити не зможе. На жаль, електронні засоби масової інформації сьогодні далеко не всім доступні, літні люди, особливо сільські, не мають ані сучасних гаджетів, ані доступу до інтернету. Та й не стануть вони основним джерелом інформації для тих, хто звик читати «друковане слово».
«Газета — як прапор: майорить, значить, Україна ще є», — писав Євген Чикаленко, який видавав часопис «Рада» у 1906—1914 роках. Подібне відчуття і в нас сьогодні.