Не можна вимагати від людей моралі, якщо сама влада не є моральною - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.70 € 31.46
Не можна вимагати  від людей моралі, якщо сама влада не є моральною

Волинь-нова

Не можна вимагати від людей моралі, якщо сама влада не є моральною

З чого дивувався і чим переймався протягом останнього часу редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь-нова» Кость ГАРБАРЧУК

…«ВІЧНО ЕМБРІОННОЮ УКРАЇНОЮ»
Спостерігаючи за нинішніми подіями в нашій країні, знову пригадав цей пророчий діагноз від Василя Стуса, який вперше почув від Михайлини Коцюбинської (1931—2011). Вважаю, що мені в житті пощастило, адже мав нагоду бути знайомим і спілкуватися з цією непересічною людиною, яку називали «живою енциклопедією української літератури».
З Михайлиною Коцюбинською мене звела волинська дисидентка з Колок Маневицького району Наталія Каразія. Донька молодшого брата українського класика Михайла Коцюбинського належала до покоління дисидентів–шістдесятників і ніколи не зганьбила свого знаменитого прізвища.
Восени 2006–го я побував у неї в гостях в невеличкій квартирі на Троєщині в Києві. Вистачило лише кілька хвилин розмови, аби склалося враження, ніби ми знайомі з пані Михайлиною все життя. Наскільки просто було з нею спілкуватися. Ми тоді говорили про трагедію новітньої української літератури першої половини ХХ століття, про життєву безвихідь неймовірно талановитого поета Павла Тичини, про творчі таємниці Василя Стуса та оригінальні листи В’ячеслава Чорновола, які господиня саме готувала до друку для десятитомника.



Пані Коцюбинська все життя колекціонувала анекдоти, називаючи їх ковтком чистого повітря у затхлій атмосфері.



Найбільше мені запам’яталися щирість та почуття гумору. Адже пані Коцюбинська все життя колекціонувала анекдоти, називаючи їх ковтком чистого повітря у затхлій атмосфері. Згодом ми неодноразово спілкувалися по телефону, я вітав її зі святами та днем народження. Буваючи у столиці, збирався завітати до неї. Але як завжди, за постійною суєтою та браком часу, відкладав до наступного приїзду. Вже вкотре переконуюся, нічого не варто переносити на потім, бо може бути пізно. Прикро визнавати, але так і вийшло. Нещодавно минуло шість років, як ця сива мудра жінка, котра вміла радіти життю, а своїм невичерпним оптимізмом та добротою надихала інших, відійшла у Вічність.
Михайлина Коцюбинська була переконана: український дух незнищенний, він завжди з попелу відроджується й оживає. Але дуже часто чомусь все зупиняється, ми знову повертаємося на ті самі позиції. І цитувала нещадні слова свого найкращого друга Василя Стуса: «вічно ембріонна Україна», яка ніяк не може народитися.


…ДОБРОБУТОМ ДЛЯ ПСЕВДО–РЕФОРМАТОРІВ
Укотре намагаюся знайти відповідь за запитання: чому в черговий раз при владі у нас знову опинилися бариги, які вільно розмовляють іноземними мовами та діють нахабно і цинічно задля власного добробуту. Світова історія знає інші приклади – позитивні. Невже ми не спроможні зробити кілька послідовних та рішучих кроків, тільки хто на таке відважиться?
У зруйнованій Західній Німеччині після Другої світової війни реформи проводив науковець Людвіг Ерхард (1897—1977), знаменитий німецький міністр економіки і другий канцлер Федеративної Республіки, основним гаслом якого було «Добробут для всіх!» Саме він увійшов в історію як автор найефективнішої економічної моделі – соціальної ринкової економіки. Головний принцип німців: не можна вимагати від громадян моралі та дотримання законів, якщо сама влада не є моральною. Там всі реформи проводили порядні люди. А у нас? Тому-то наші громадяни зневажають цю брехливу владу.
Ще у 1990–х українське суспільство називали суспільством трьох «не»: недовірою, незадоволеністю та невпевненістю у майбутньому. З тих пір небагато змінилося. Пам'ятаєте анекдот від часів правління Леоніда Кучми — зі звернення народу до гаранта: «Пане Президент, якщо ви не можете суттєво підвищити рівень життя та забезпечити усіх достойною роботою й зарплатою, то зробіть, будь ласка, контейнери для сміття не такими високими, бо незручно в них копирсатися». Цей анекдот знову актуальний…


…НАЙСМАЧНІШОЮ В СВІТІ КАВОЮ
Зараз важко повірити, але в середині 1980–х в центрі Києва було небагато закладів, де готували справжню натуральну каву. Біля червоного корпусу університету на вулиці Володимирській, напроти ректорату, був гастроном, у якому студенти й викладачі вистоювали величезну чергу, особливо після другої пари, щоб кинути на прилавок 28 копійок і сказати магічну фразу: «Двойную половинку!» Для непосвячених поясню – це подвійна порція кави й одна — води. Запах того трунку був особливий – перепалені кавові зерна. А в якому посуді подавався сей напій: чашки без ручок або надщерблені – щоб не крали.
Ми ходили всією групою й насолоджувалися неймовірно гарячою кавою, обпікаючи губи та язики, аж піднебіння злазило, відчуваючи себе аристократами. Досі пам'ятаю той аромат найпопулярнішого студентського напою. Варто визнати – це була найсмачніша в світі кава, особливо з цигаркою. Найкрутішими вважалися сигарети «Космос» у твердій упаковці. Курити виходили на вулицю. Це був своєрідний неформальний літературно-мис­ тецький клуб. Жваво, разом із улюбленими викладачами, обговорювали книжкові новинки, публікації в найчитабельніших тоді всесоюзних журналах «Огонек» та «Новый мир» – саме розпочалася горбачовська «перестройка». Пишалися, що український «Всесвіт» з перекладами часто випереджає московські видання.
Серед студентів ще були популярними забігайлівки у підземному переході на площі Льва Толстого або, як ми казали на галицький манер, «Левка Грубого». Купити каву в звичайному київському гастрономі було практично неможливо. У Союзі цей страшенно дефіцитний продукт продавався у спецмагазинах для інвалідів «Великої Вітчизняної» та радянської армії.
Зі мною в кімнаті жив колишній курсант Андрій, якого після травми комісували з військового училища й призначили другу групу інвалідності. Його до нас зарахували на другий курс. Раз на місяць ми удвох їздили в спеціалізований магазин біля Голосіївського парку й затоварювалися найдефіцитнішими продуктами. Кава, чай, шоколадні цукерки – тоді ще «Рошену» не існувало – рис, гречка, згущене молоко, навіть ікра. Тільки в студентські роки я їв ікру ложками. Тоді простим радянським громадянам це все було не доступне, а тим більше — студентам.
Зате потім ми з Андрюхою запрошували до себе в гуртожиток на каву дівчат, які недовірливо перепитували, заходячи: «А что, у вас действительно есть кофе?» Коли я урочисто заварював справжню духмяну каву, а мій сусід викладав на стіл всілякі делікатеси, атмосфера в кімнаті відразу ставала набагато теплішою…


…КНИГОЮ ІЗ ЗАГАДКОВОЮ НАЗВОЮ «БАБОРНЯ»
Серед придбаних в січні для редакційної бібліотеки новинок найбільше зачепила та вразила книга молодого автора, 26–річного Мирослава Лаюка «Баборня» – так називається на місцевому гуцульському діалекті будинок престарілих у Карпатах. Але розповідь там зовсім не про це.
Молодий поет, який вже виріс в незалежній Україні, написав роман про наше з вами радянське минуле. Дебют, слід визнати, вдалий. Сподіваюся, в сучасній українській літературі з'явився потужний автор, котрий вміє знайти «скелети в шафі». Розповідь про вчительку, класичну шкільну даму, про яких говорять піднесено і з пафосом. Роман починається й закінчується словами «Марія Василівна». Так звати головну героїню, 71–річну вчительку біології «світло освітянського життя», як іронічно пише автор. Якраз такі педагоги виховували майбутніх будівників комунізму.
Не розкриватиму сюжет, щоб зберегти інтригу. Та й невдячна це справа переказувати зміст книг, їх таки варто читати. «Баборня» не відпускає, кілька разів спробував відкласти, але виникало непереборне бажання йти далі. Думаю, це досі не відпускає радянське минуле всіх, хто виріс і вчився в СРСР. Напевно, в багатьох із нас була подібна Марія Василівна. Саме на таких кажуть: лиха, паскудна людина.
Коли читаєш цей роман, відразу пригадуєш свою школу. Я чомусь найбільше запам'ятав тривалі виснажливі лінійки, більше схожі на публічні розправи з нерадивими учнями. А ще – регулярні стройові заняття на стадіоні під час уроків та після них напередодні комуністичних свят – 1 травня та 7 листопада. Я згодом в армії менше марширував. Нам тоді пояснювали: наша школа на святковій демонстрації повинна пройти найкраще, адже на трибуні буде сам(!) перший секретар райкому партії та якесь велике цабе з Луцька. І заради цих нікчем мордували бідних діток, замість того, щоб прищеплювати нам «добре та вічне».
Отож, читайте нищівний, хуліганський, але класний роман «Баборня», який нікого не залишає байдужим. Хтось буде лаятися та обурюватися, а хтось – захоплюватися чи плакати.