Мама й тато теж отримували прочухана від батьків…

«Мамо, розкажи історію!» — ​просить доня і я краєм ока помічаю, як син, який із незадоволеним виглядом (підозрюю, підлітки часто демонструють незадоволення про всяк випадок) збирався замкнутися у своїй кімнаті, зупиняється

Ох, ці історії! Ні, мені не доведеться пригадувати щось зі шкільного чи університетського курсу історії: все значно простіше — ​йдеться про сімейні оповіді. Як мама заблудилася у школі у другий день навчання, як тихцем поїдала шоколадне масло, як тато переживав дитячий страх під столом, як виграв парі у діда — ​як, як і як… Встигай тільки пригадувати.

Не соромитися своїх помилок, обговорювати їх, не критися з болем — ​то не значить бути слабким. Не обов’язково обманювати, коли щось не так…

— Мамо, як ти могла заблудитися?! — ​сміється донечка, кумедно закидаючи набік голову.

— О, мені було так страшно! Я була така мала, за плечима — ​тяжкий портфель, а в душі — ​щось липке і безнадійне. Запитувала, де мій 1-Е, але виходило дуже тихо і ніхто мене не чув, — ​зітхаю я.

Ми сміємося разом. Почуваємося приємно, бо це об’єднує. А я міркую, що такі «історичні» посиденьки ще й корисні: діти пізнають емоційний світ інших, відкривають для себе, що і дорослі мають за плечима стільки тривог і оказій, що, мабуть, помилково вважати, ніби вони не здатні зрозуміти «ніколи і за жодних обставин».

Є такий складний термін «комунікація» — ​спілкування, створення містків обміну інформацією, теплом, очікуваннями, що виводять розмову між батьками і дітьми на гарний рівень довіри. А ще це своєрідні уроки, адже історії бувають різні, як і емоції від них. Що може думати дитина, почувши оповідь про недостойну поведінку? Тато і мама теж помилялися, у них не було все гладенько у школі, з друзями, вони теж отримували прочухана від батьків — ​вони визнають це. Не соромитися своїх помилок, обговорювати їх, не критися з болем — ​то не значить бути слабким. Не обов’язково обманювати, коли щось не так…

Уміти аналізувати себе і свої емоції — ​ось гарний урок, який ми можемо дати нашим дітям, показуючи свій світ. Адже важливо розуміти, що відбувається з тобою, чому буває неспокійно на душі, чому іноді хочеться огризатися до всіх, а іноді співати що є сили. (Я бачила чимало дорослих, які не вміють ось так рефлексувати (зазирати у себе). Вони метушаться, дратуються, розкидають м’ячики неспокою, а іноді й агресії навколо себе, від того все тільки гіршає. Вони і сваритися цивілізовано не вміють: замість того, щоб з’ясовувати причини сьогоднішньої проблеми, підчеплюють до неї всі попередні непорозуміння і потім уже самі не знають, що робити з величезною сніговою кулею Сердитостей).

То що робити? Навчайте дітей аналізувати і розкладати по поличках «себе», щоби з часом вони могли розуміти причини зміни настрою, знати, як знайти віжки стримування і коли можна їх попустити.

Психологи називають це — ​«розуміти власні знаки». Передусім, можна пограти у гру, що вчить розрізняти різні емоції і стани. Запитайте дитину, хто з ваших знайомих щасливий? А чи зустрічала вона печальних, заздрісних, стривожених людей? Відповіді та їх відсутність покажуть, як дитина розуміється на емоціях. Англійський педагог Мері Шіді Курсінка, авторка книги для батьків надто активних та емоційних дітей, пише, що коли ми обговорюємо свої почуття з дітьми, вони розуміють, що негативні емоції — ​це нормальне явище, що їх переживають й інші і що ними можна керувати. Спеціальне дослідження показало: діти, з якими дорослі розмовляли про емоції, значно швидше заспокоюються і зосереджуються, успішніші у школі, легше спілкуються з однолітками. Адже перший крок до контролю надмірних емоцій — ​уміння помічати зміни у своєму настрої і усвідомлювати їх.

Наостанок підкреслю очевидне: ми живемо у ХХІ столітті, коли люди вивчають не тільки історію, а й активно досліджують свою психологію, аби поліпшити взаємини. Отож, ми просто не можемо дозволити собі поводитись, як колишні мами і тати.

Оксана КОВАЛЕНКО, мама