Волинянка — гетьманичу Данилу: «Що ви знаєте про кохання? Ви ж з любові не плакали…»
Син останнього гетьмана України Павла Скоропадського називав Галину Мельник-Калужинську «сіллю Волинської землі» і запропонував їй руку і серце
Божі млини… Мелють стиха, поволі…
Годі ходу їх, Мірошнице, вчуть.
Може, помоляться внуки на волі?
З борошна рук Твоїх — Паску спечуть!
Микола СКРИПНИК,
український поет у діаспорі.
Нещодавно взялася перечитувати друге видання спогадів Павла Скоропадського, які стосуються кінця буремного 1917 — грудня 1918-го років. (З моменту виходу першого повного видання мемуарів минуло понад 20 літ). У контексті нинішньої мовної ситуації в Україні кілька разів перечитала рядки, які цитую мовою оригіналу: «Данилке (синові, народженому 1904 р.) нужно учиться по-малороссийски (украински), я тоже купил себе книгу и собираюсь, может быть, сделаться украинцем, но должен сказать по совести, не особенно убежденным…» Але це було зізнання ще майбутнього останнього гетьмана України. А прийшовши до влади 29 квітня 1918 року, «не особенно убежденный» вже без вагань підписує універсали щодо створення Української Академії наук, українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій, інших закладів та установ. Цікаво, в якій країні ми б жили зараз, якби період гетьманату протривав не менше восьми місяців (до 14 грудня 1918-го), а хоча б десятиліття?
Проте, як відомо, історія не визнає умовного способу, хоч нині вже ніхто не візьметься стверджувати, що вона не залежить від особистостей. І взагалі історія — цікава штука, коли доростаєш до розуміння, що це зовсім не те, що було написано у підручниках, особливо радянських. А в один прекрасний травневий день опиняєшся у Лондоні, переступаєш поріг квартири, де в кутку стоїть величезна ваза із застромленими у неї… парасолькою і ціпками зі срібними наруків’ями. З такими за тодішньою модою виходили на прогулянку поважні столичні джентльмени. Торкаєшся холодного металу, а мозок обпікає думка, що те руків’я пам’ятає тепло долонь Данила Скоропадського, а 87-літня жінка, господиня дому, з яскравим відблиском колишньої вроди, яка зустріла мене при вході, пам’ятає його обійми…
Кажуть, Павло Скоропадський відправив свого сина Данила з неспокійної Німеччини до благополучної Великобританії, бо передчував, які драматичні події розіграються незабаром у Європі. Його передчуття справдилися. У воєнному лихолітті загинув він сам, а родину розкидало по світу.
Данилке (синові, народженому 1904 р.) нужно учиться по-малороссийски (украински), я тоже купил себе книгу и собираюсь, может быть, сделаться украинцем, но должен сказать по совести, не особенно убежденным…
Пронизливі вітри Другої світової через неймовірні випробування привели до Лондона і волинянку, родом із хутора на правому березі річки Луги, неподалік від села Тростянка (нині Володимир-Волинського району), Галю Мельник-Калужинську. Їй і судилося стати, а через трагічні події та власний непоступливий характер на все життя залишитися нареченою гетьманича Данила Скоропадського.
— Достойнішого за нього я так і не зустріла, — було мимолітне зізнання.
Слухаючи спогади головної героїні моєї майбутньої повісті, я точно могла б посперечатися з німецьким філософом Йоганном Готлібом Фіхте (1762–1814), який свого часу заявив: «Я би волів краще рахувати горох, аніж вивчати історію». Поважний філософ мав рацію хіба в тому, що рахувати горох менш відповідально, значно простіше й безпечніше. Але ж, Господи, як нудно!
А уявіть собі, на якому вулкані опинилася жінка, що згодом в автобіографії написала таке: «Я одна з перших українців мала в Лондоні, у центрі, помешкання, де мої друзі могли радо приїжджати. Того часу прибула до Англії українська галицька дивізія «СС Галичина», яку поселили у таборі.
З дивізійників зі мною нав’язали контакт полковник Порфирій Силенко і полковник Роман Долинський. Полковник Силенко за деякий час замешкав у моїй хаті. Він належав до гетьманської організації у Варшаві і мав контакт із гетьманичем Данилом Скоропадським. Коли полковник П. Силенко оселився в моєму помешканні в Лондоні, гетьманич Данило прибув до нього з візитою. Від цього дня почалася у них співпраця на грунті громадсько-політичному».
Від цього дня різко змінилося і життя нашої землячки. Ні, то не було кохання з першого погляду. Цей ставний, красивий, загадковий чоловік відлякував її і своєю вродою, і розумом, і становищем. За рік вона так ні разу й не скористалася даним їй при знайомстві телефоном. Навіщо? І так вряди-годи бачила гетьманича на засіданнях СУБ (Союз українців Британії), які спочатку відбувалися у її домі.
Потім Данило пожартує, що Галя виявилася єдиною жінкою, яка не зателефонувала йому першого ж вечора, чим і зацікавила. А вже серйозно додасть, що не зустрічав досі жінок, яким доля приготувала б стільки випробувань.
Гетьманичеві впала в око вродлива, шляхетна, горда волинянка, але знадобився ще не один рік, щоб вона повірила у його почуття. Якось відповіла йому зухвало: «Що ви знаєте, гетьманичу, про кохання? Ви ж з любові не плакали…»
Вона — плакала. За своїм чоловіком-лікарем, якого однієї ночі покликали до тяжкопораненого, а наступної забрало гестапо. Більше вони не побачились. Нагадуванням про недовге сімейне щастя залишився син Андрійко. Але її сліз ніхто не бачив. Опинившись наодинці з розбурханим війною світом, мусила бути сильною, мусила стати опорою для сина. Її невтомна швейна машинка строчила ночами, що той кулемет. Замовити у неї вечірню сукню модниці вважали за честь і їхали з другого кінця Лондона. Вона вміла все: прибирати і готувати, вишивати і малювати, виливати свою ностальгію у віршовані рядки, а при потребі так відбрити словом, що це пам’яталося довго. За все це гетьманич поважав її та не раз називав «сіллю Волинської землі». Відірваний на багато літ від Батьківщини, через неї він пізнавав рідну землю, барвисту й чисту, як джерельна вода, українську мову.
Пані Галя з усмішкою згадувала, як до рук гетьманича потрапив «Словарь української мови» у 4 томах, виданий у Києві (1907–1909) й упорядкований із додатком власного матеріалу Борисом Грінченком. Були там слова ненормативної лексики, котрими Данило Скоропадський, який дуже мало за свого життя перебував в україномовному середовищі, намагався урізноманітнити свою мову. Виходило іноді смішно, іноді недоречно. Тому саме вона мусила бути домашнім цензором, який час від часу промовляв:
— Фе, це не пасує гетьманичевим вустам!
А як не пасував їм могильний холод одразу ж після їхніх заручин, що відбулися у лютому 1957-го! Серце Данила, тепер уже її Данила, перестало битися після прощальної вечері з чільними гетьманцями, які прийшли провести гетьманівну Марію. Вона як найстарша в родині (батьків уже не було) приїхала до Лондона з Баварії, щоб за традицією благословити шлюб молодшого брата. Офіційне оголошення мали оприлюднити у березні, в день народження нареченої, а весілля планувалося одразу після Великодня.
Але волинянка Галя навічно зосталася нареченою гетьманича. Так я й назвала свою художньо-документальну повість, котра витримала вже два видання. Проте історики й досі сперечаються, що ж сталося того вечора із міцним спортивним чоловіком, який раніше ніколи не скаржився на здоров’я. То була природна смерть, чи його знищили, отруїли, як у ті роки багатьох інших очільників українського руху? Адже розтину тіла зроблено не було. Її Світлість Ясновельможна Гетьманівна Марія Скоропадська-Монтрезор, лікар за фахом, на цьому чомусь не наполягала. А до голосу всього лиш нареченої не дослухалися, її довго й вишукано цькували. Вперше в Україну і на Волинь Галя Мельник-Калужинська приїхала через 59 років розлуки з рідною землею. Усе своє життя «після Данила» вона поклала на збереження світлої пам’яті про світлу особистість. І тільки після її смерті 13 грудня 2002 року онуки (по синові Андрію), які вже ні слова не знали по-українськи, довідалися, ким насправді була їхня бабуся.
