«Я хочу просити: давай ми удвох постаріємо…» Жіночий погляд
Книга, яка зашкалює почуттями, — «ДО ЕР» (2014) Маріанни Кіяновської (на фото внизу). Літературознавець Юрій Бедрик вважає, що у текстах поетки з Львівщини «природно співіснують божественна любов до ближнього й вишукана еротичність». Не просто співіснують — переконаєтесь, прочитавши. А горять! І запалюють інших!
«Закипаю, туга, як глибока криниця…»
Закипаю, туга, як глибока криниця.
Панна місячна ходить босоніж по воду.
Вже утретє чекаю на тебе. Не спиться.
Уявляю свій стогін. Любов, як лошиця, —
Норовлива, палка, молода. Насолоду
За падіння моє, за шовки мого тіла
Ти даси мені знову — п’янку прохолоду.
Вічне місто моє. Кров вривається в вілли.
В канделябрах свічкам догоряється біло —
То ціна насолоди.
«Стояло удвох притамоване вранішнє світло…»
Стояло удвох притамоване вранішнє світло.
Спіткати б когось, хто б розрізав його по живому…
І небо гвіздками, у стіни убитими, квітло,
Коли ми вертали, себе недопивши, додому.
Не знали сусіди… Мовчали далекі трамваї…
Сіріло крайнебо, порізавши пальці до крові.
Ти вів мене мовчки, щасливу, від краю до краю.
Від краю любові — до іншого краю любові.
А потім квапливі й розгублені тихі обійми
Й ожина жаги, майже крадена, сива і синя…
…Я хочу просити: давай ми удвох постаріємо,
Давай ми зачнемо — непоспіхом — гарного сина…
«Люблю тебе. Може, це справді така любов?..»
Люблю тебе. Може, це справді така любов?
І, може, цей острів — нас — омиває море?
Ми — спроба початку світу одною з мов,
Якою мовчу до тебе, коли говориш.
Не знай мене іншу. Не дай мені в досвід слів.
Створи мене знову, якою хотіла б бути.
Від погляду мерзнуть, мов яблука на землі,
Тобою не діткнуті стерплі від болю груди.
«Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти…»
Гортай мою сукню, як книгу: пелюстки і квіти.
Важка палітурка плаща захищає від вітру.
Усе, що я маю, — це літо у вічності, літо
Покладене в нас, наче фарби — на теплу палітру.
Хіба ж ти не пан в лабіринтах моїх перетворень?
Малюй мене всю, як лиш зміг би мене малювати.
І пахне волосся, як свіжий лавандовий корінь,
І пальці німіють в притулках рожевої м’яти.
Як бути в тобі? Як тебе пережити дощенту?
Кохаю тебе, не посмівши тебе захистити…
Алегро обіймів і пристрасті свіже крещендо.
Гортай мою сукню, як книгу, — пелюстки і квіти…
«Складало крила дерево у сніг…»
Складало крила дерево у сніг –
А я тобі не вірила до ранку,
Хоч поцілунки нас збивали з ніг,
Лишаючись слідами біля ґанку.
Тихесенько заходило у дім
Повітря — й ворушилося під ліжком.
І усміхалась оком золотим
Маленька чорна стронцієва кішка.
Тремтіли тіні, ніби наші — ті –
Залежали від дотику до тіла.
І золотіли інші — золоті,
Яким зима довищенту зотліла.
«Скидаю місяць на вовчу стежку…»
Скидаю місяць на вовчу стежку,
Щоб вурдалаку спокійно спати…
Маленька відьма, сную мережку:
Єднаю мряку і запах м’яти…
На білу ружу чарую мужа,
На ружу синю — малого сина,
По хмарі піду, могилу зрушу,
Посію в землю дрібну мачину…
У чорних крилах – велика сила:
Пітьму впіймаю, у ніч зав’яжу…
Зроблюся жінка для тебе мила –
В солодку купіль до тебе ляжу…
Ти будеш спати в землі, не в хаті,
Не будеш мати ні слів, ні тіла…
Я ж дику душу на землю струшу:
У чорних крилах – велика сила…
«З чого виймається серце? Зотліле — із тіла…»
З чого виймається серце? Зотліле – із тіла.
Мертве – із мене, аж камінь стає молодим.
Я тобі жінка, як зірка – прозора і біла,
Я тобі крихта із крихт – і сокрихта з усім.
Хто тебе любить, як я, – безнадійно і просто?
Небо крізь око росте і глибоким стає.
Серце – горить. І лишається раптом, як постом,
Кров’ю і потом, і медом, і воском, і – є.
«Душа душею, а життя життям…»
Душа душею, а життя життям.
Мені в житті життя було замало.
Тебе ж я в серці бачила дитям,
Яке іще ніколи не збрехало.
Молилася за тебе обіруч,
Долоні гріла об слова спасимі,
Казала: бережи, не май, не муч.
Казала: «Бог спасе», а не «спасибі».
Бо досвід мій скупий, як хліб сухий,
Блаженний муж, який його попросить.
Люби мене — джерельну воду пий,
І світла не гаси. І цього досить.
«У тебе губи свіжі, як черешні…»
У тебе губи свіжі, як черешні.
Намарилось збирання винограду
У надрах сонця. Сущі та прийдешні
Акорди смерті у триванні саду –
Немов цілунки. Пахнуть млостю руки.
Снуєш мовчання солодко і терпко.
Йдемо по схилу радості і муки
Крізь прянощ дня — до літеплого смерку.
Дерев глуха і шарудка сторожа
Мовчить в передчутті грози і страти.
Люблю тебе. І прагну, і не можу
Тебе у губи хрипко цілувати…
«Лиш деревом встелене ложе.
Засну з-поза саду…»
Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду –
Собака, що тілом намацує грубий поріг.
І чорна зоря — мов священна остання розрада –
Лягає очима на дрібно розстелений сніг
Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути.
Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.
А далі я сплю — і жагою розтерзані груди
Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице –
Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —
Незміряний простір моїх катастроф і утіх.
Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою
Вселенська печаль, що собою покутує сміх.
«Не май мене. Не мучся наді мною…»
Не май мене. Не мучся наді мною,
Світ, як папір, рвучи і кленучи.
Я буду поруч, теплою рукою
Твоє обличчя гладячи вночі.
Уся не вмру, не перейду, не зникну –
Тихенько кану в груди небесам,
Щоб ти уранці, відчинивши вікна,
Зі мною опинився сам на сам.
Зі світла свого, наче з того світу,
Тобі всміхнуся сонцем, як дитям.
Люблю — тебе приречена любити –
І в цім житті, і понад цим життям.
«Скільки золотої безнадії…»
Скільки золотої безнадії
У жовтневих дещицях роси!
Вже не пам’ятаються події –
Лиш відлуння, тільки голоси,
І рука, яка тобі тремтіла,
Аж цигарка вичахла терпка.
Два світила — твого й мого тіла –
І шорсткі зазубрини листка,
Що упав назавжди, на ніколи,
На подушку, все іще твою.
І лягло в долоні серце голе,
Як листок безодні на краю.
