Від того, що пораниш душу іншому, власна боліти не перестане

Літні жіночки і зовсім юні дівчата, статні чоловіки і посивілі дідусі, підлітки й школярі давно стали для України ангелами-охоронцями. Протягом останніх чотирьох років волею-неволею ситуація змусила їх назватися ще кілька років тому невідомим терміном «волонтер», міжнародний день якого тепер відзначають і у нас. За цей час вони трансформувалися у покровителів не тільки для армії, але й бідних, знедолених, важкохворих…

Українська нація в один весняний день, коли «зелені чоловічки» зі Сходу ступили на нашу землю, стала великим, міцним, об’єднаним організмом. І здавалося, коли країна на порозі війни, більшість функцій держави взяли на себе прості люди. І вистояли, і подолали стереотипи суспільного поділу на Схід і Захід, на російськомовний – україномовний, на проазійський – проєвропейський, на шахтар – хлібороб… І заявили Кремлю: ми єдині і нас не здолати!

Тепер, після того, як країна відродила армію, відновила її фінансування, заявила про реформи, і щось під пильним оком західних партнерів таки почала робити, ці благодійники продовжують тримати на контролі ситуацію, щоб це не залишалося тільки деклараціями.

Поряд – інша частина суспільства. Переважно це ті, кому, як сказали деякі чиновники, «гроші затьмарили розум». Котрі щоразу, як тільки держава підкине людям збільшення пенсій чи інших виплат – піднімають ціну свого товару, котрі висаджують із маршруток дітей, пільговиків, відмовляють у безкоштовному проїзді військовослужбовцям. А днями в Рівному водій принизив бабусю-пенсіонерку, яка пізно ввечері попросилася провезти її за пільговим тарифом, пред’явивши документи. Шокувало те, що на його бік стали й пасажири: мовляв, шукайте місце ближче до землі, а не в маршрутці, довівши бідну до сліз. Невідомо, чим би закінчилася для старенької така «гостинність», якби в машині не було волонтера. Жінка заплатила за бабусю власними коштами, заспокоїла її, описала випадок у соціальній мережі. І вже наступного ранку власник маршруту разом із водієм-хамом були у міській раді. Та хоч перевізник каже, що за такий «прокол» максимум відлучають від керування транспортом на тиждень–два (тобто без частини зарплати), цей випадок буде на контролі влади, бо підприємця зобов’язали офіційно повідомити, як покарали порушника норм законодавства і моралі.

Важко уявити, скільки людей щодня терплять подібні приниження, бо поряд не виявилося того, хто б заступився. А ще страшніше подумати, що, здолавши одні суспільні стереотипи, ми набули інший, значно серйозніший і жорстокіший: поділ на бідних і ще бідніших (бо багаті – окрема каста в державі, вони живуть за власними, окремими від нас правилами і переважно у власному, далекому від нас світі).

Українці з гідністю пережили загрозу війни: волонтерство і благодійність набрали в Україні небачених досі масштабів – майже 78% наших співвітчизників допомагали бійцям і переселенцям. Нині мало знайдеться людей, хто б не пожертвував фінансів, продуктів, часу і зусиль на суспільні потреби. Зрештою, із серпня 2014 року волиняни офіційно заплатили до бюджету півмільярда гривень військового збору. У Книгу буття запишуться справи кожного, хто хоч раз офірував гривню на порятунок чийогось життя, на придбання захисної амуніції для односельця-добровольця, оздоровлення чи реабілітацію поранених і важкохворих, поряд з ділами тих, хто поступився місцем у маршрутці дідусеві чи мамі з дитиною. Хочеться, щоб так само, не втрачаючи власної гордості, ми вистояли в усіх негараздах. Бо від того, що зробиш боляче іншим, власна душа боліти не перестане.