Курси НБУ $ 28.78 € 35.21
«За ним — ​хоч у вогонь, хоч під кулі…»

Мужній син — гордість для батьків. А він у свою чергу дякує за все найріднішим людям.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

«За ним — ​хоч у вогонь, хоч під кулі…»

Так про Героя України Василя Тарасюка говорили його підлеглі

Зі світлин дивиться неймовірно проникливий погляд, а в телефонній слухавці голос, який перевертає душу: такий молодий, а в тембрі — ​глибина не по літах. Йому лише 24 роки, а він уже Герой України. Василь Тарасюк зовсім не хизується своїми подвигами, скромно мовчить про те, як зійшовся один на один у вогняній дуелі з російським танком. Він такий різний: отой, що на світлині, і той, який упевненим, офіцерським голосом чітко й конкретно відповідає на запитання: ніби дзеркальне плесо тихого озера й нестримний вітер, що перетворює на попіл усе на своєму шляху — ​ось такий він, Тайфун із села Заболоття Ратнівського району

Через два тижні після випуску з Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного молодий лейтенант відбув у зону бойових дій в місто Волноваху, де був призначений командиром взводу 2–ї механізованої роти 1–го батальйону 72–ї ОМБр. А вже 29 січня 2017 року бійці взяли позицію «Алмаз» в авдіївській промзоні (тут раніше розташовувався опорний пункт противника) і підняли над нею український прапор. Саме на цьому плацдармі під час запеклих боїв Василь дістав три осколкові поранення і чотири контузії.

— Там полягли наші хлопці, пролили свою кров, — ​пригадує Василь. — ​Тому за них ми вгризалися зубами. Було страшенно холодно — ​мінус 25. Першими замерзали руки. Але ми стріляли з автоматів безперестанку. Не просто виходити на двобій із танком, особливо коли він «дивиться» прямо на тебе своїм дулом. Від його удару мене відносило на десять–п’ятнадцять метрів.

Хочу стати інструктором і готувати хлопців на передову.

Усіх своїх бійців він відразу відправив в укриття. Лише один підносив гранати. І то підніс — ​і швиденько в бліндаж… Василеві проламало череп, лице повністю запливло, не бачив лівим оком, а праве запухло. У такому стані ще з півгодини, тримаючись на ногах тільки силою волі, Тайфун керував боєм. І зрештою переміг. Усі їхні позиції залишилися за ними, вони жодної не здали. Тільки йому і Богу відомо, якою ціною. А ще бійцям. Тому й довіряли своєму комбатові, казали: «За ним — ​хоч у вогонь, хоч під кулі». Простий і скромний сільський хлопець вразив своєю мужністю всю Україну і, як і належить хорошому синові, за все дякує батькам.

Вони зробили усе, щоби я став людиною, — каже Василь. — ​Це їхні молитви і сльози рятували мене, давали сили підніматися і йти в бій. Бо знав, заради кого це роблю. Батьки завжди підтримають, зрозуміють, хоч як важко це їм дається, переживають за мене вдень і вночі. Вони для мене — взірець для наслідування. Рішення стати військовим прийняв сам. Про 72–гу бригаду мені багато розповідав Андрій Кизило, з яким разом навчався, тільки він був старший за мене. З його слів знав, що вона виконує найскладніші завдання, тому її й прозвали «чорною бригадою». Андрій був моїм найкращим другом і залишиться прикладом справжнього товариша у житті. Його не стало 29 січня 2017–го. Ту позицію, де він загинув, ми одразу перейменувати на «Орел» — ​на честь Андрія. Захоплююся бойовим офіцером, заступником командира нашої бригади, нині командиром 24–ї ОМБр Валерієм Гудзьом. Він ніколи не відсиджувався і був взірцем для солдатів, справедливо ставився до всіх військовослужбовців. На таких хочеться рівнятися. Однак після реабілітації мене визнали обмежено придатним. Це значить, що я не можу надалі нести службу у бойових частинах, тому, найімовірніше, мене спишуть. Пропонували роботу у штабі, але я себе там не бачу. Хочу стати інструктором і готувати хлопців на передову. Однак ця війна вже давно перетворилася на величезну політику…