За престижною нагородою — ​мозолі, дружба і… сімейний підряд - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.98 € 33.53
За престижною нагородою — ​мозолі, дружба і… сімейний підряд

Ну як не замилуєшся такими танцюристами?!

Волинь-нова

За престижною нагородою — ​мозолі, дружба і… сімейний підряд

Танцювальний колектив «Радість» із Луцька виборов гран-прі на найвідомішому конкурсі народної хореографії імені Павла Вірського. Що ж ховається за кулісами перемоги?

Ще й не танцювали, а вже «відмітилися»

Якось аж незручно, що про народний художній колектив ансамбль народного танцю «Радість» із Луцька я вперше почула не завдяки їхнім професійним досягненням. У 2002 році трапилася нагода попрацювати вожатою у таборі «Молода гвардія», що в Одесі. У першу зміну приїхали діти з Києва та, власне, «Радість». І коли зранку нашим підопічним доводилося самим застеляти ліжка, наводити лад у кімнатах і накривати столи у їдальні, несподівано виявилося, що не всі вміють це робити, бо в багатьох столичних відпочивальників вдома це все виконує… домогосподарка. За три–чотири дні навіть найбільш невмілих ми навчали нехитрих побутових навичок. Тим часом вожаті з загонів, де відпочивали танцівники з «Радості», гордо хизувалися: а у нас, вибачайте за повтор, — ​справжня радість. Дійсно, до юних волинян за всі три тижні відпочинку, скільки тривала зміна, жодного разу ніхто не мав зауважень.

Для Віктора Шугалова, як і для художнього керівника Галини Соколової, яка танцю віддала п’ять десятків років, та й усіх інших викладачів колективу межа між роботою та особистим життям давно вже зникла.

І ось тепер через 15 років я знову аплодую цим дітям. На найпрестижнішому хореографічному фестивалі–конкурсі народної хореографії імені Павла Вірського вони впевнено виборюють найвищу нагороду — ​гран–прі. А участь у конкурсі взяли аж 136 колективів з усієї України! І майже одразу згадую давній епізод із табором. Отакі вони, ці діти, — ​організовані й відповідальні не тільки в побуті. Ані трохи не сумніваюся, що їхня вихованість та дисципліна стали не останньою складовою нехай ще юного, але по–справжньому професійного успіху.

Віктор Шугалов та Галина Соколова із дипломом гран-прі.
Віктор Шугалов та Галина Соколова із дипломом гран-прі.

 Тричі по три години і сто — ​на одній сцені!

На годиннику 18–та. По грудневому — ​то справжня ніч, ще й трохи дощить. У таку погоду тільки би швидше до хати. А біля репетиційного залу Палацу учнівської молоді, де «квартирується» «Радість», гамірно та весело. Сьогодні тренування не зовсім звичне. Про танцюристів зніматимуть сюжет у телевізійні новини, тому вони у сценічному одязі. Зблизька костюми ще яскравіші, аніж із глядацької зали. Готуються до зйомки акомпаніатори Євгенія Нікішина та Роман Некоз. Помітно хвилюється художній керівник, заслужений працівник освіти України Галина Соколова, останні настанови дає балетмейстер Віктор Шугалов. Керівник старшої групи Ярослав Смирнов хоч і спостерігає за усім з кутка зали, але помітно, що подумки він з кожним із вихованців отут на паркеті.

Перші акорди — ​і закрутилося! В якийсь момент аж стало лячно, як у шаленому ритмі така кількість танцюристів поєднається на одній сцені. Руки самі тягнуться аплодувати кожному трюкові. Дивуєшся всьому: і надзвичайній фізичній витривалості дітей, і їхньому відчуттю ритму… А найбільше тому, яка колосальна праця і скільки годин тренувань вкладені в оці кілька хвилин неймовірного видовища. «Тренування три–чотири рази в тиждень по три години. Якщо скоро концерт, то ще більше займаємося, — ​розповідає керівник середньої групи, а паралельно артист балету державного академічного Волинського народного хору Олексій Лець. — ​Кожна група спочатку вчить свою частину, а потім уже все в єдине зводимо. Буває складно, але коли вимальовується загальна картина, то і сам радієш, і учнями пишаєшся».

Всю складність виразу «зводимо в єдине» розумієш тільки тоді, коли дізнаєшся про кількість танцюристів, які задіяні в одній постановці. На столичній сцені, наприклад, де лучани й вибороли гран–прі, їх танцювало аж 166! Коли запитую у балетмейстера Віктора Шугалова, за що перед виступом хвилюється найбільше, він, щиро сміючись, зізнається: «Аби всі вмістилися!» І дійсно, танець дуже панорамний, іноді здається, що якби глянути на все це дійство зверху, то діти не просто танцюють, а якийсь малюнок творять. Та якщо розмір київської сцени вмістив артистів, то справжньою несподіванкою став… її нахил. «Це оперний театр, і там усе підлаштоване для виступів іншого характеру, — ​пан Віктор розповідає про цей «сюрприз». — ​А в нас більшість рухів — ​трюкові, центр ваги тіла тоді зміщується, то дуже переживав, чи вийде. Але вийшло: усі члени журі (21) одноголосно віддали перевагу нам. Ми й раніше вже брали участь у цьому конкурсі, але тоді зайняли друге місце. А тепер ще повчилися, позаймалися — ​і маємо перемогу».

Коли родинні зв’язки ідуть на користь

Віктор Шугалов сам є колишнім вихованцем «Радості». Прийшов сюди ще п’ятикласником і от уже чотири десятиліття працює викладачем. Навіть під час служби у Збройних силах не покинув улюбленої справи і керував там танцювальним ансамблем. Має звання заслуженого працівника освіти України. Але це офіціоз. Насправді він отримав дещо набагато цінніше. Для нього, як і для художнього керівника Галини Соколової, яка танцю віддала п’ять десятків років, та й усіх інших викладачів колективу межа між роботою та особистим життям давно вже зникла. Усі завжди разом: тренування, поїздки, виступи. Разом ділять більш ніж скромний «гастролерський» концертний побут. І тоді в дорозі вчителі стають і мамами, і татами, адже, незважаючи на великі успіхи, усі ці танцівники є ще зовсім дітьми з усіма дитячими переживаннями і клопотами.

На годиннику вже майже 21–ша, але додому ще ніхто не йде. Цікавлюся, а як же з навчанням, адже усі танцюристи — ​школярі. Солістка Соломія Семенова – семикласниця Луцької гімназії № 21. Встигає ще відвідувати гурток малювання, а взагалі мріє стати лікарем. Восьмикласниця Анна Харчук з 14–ї гімназії у «Радості» — ​старожил, танцює тут із трьох років. Її ровесниця по танцювальному ремеслу Катя Михальська теж має ще чимало захоплень. В усіх є домашні завдання, контрольні, проекти, але у всіх є ще й «Радість». Тут на роки здружилися з ровесниками, а пан Віктор додає: буває, ще й одружуються. За десятиліття викладацької роботи він випустив у світ сотні і сотні танцівників. Жартує, що з ним півміста вітається. А ще зізнається, що найбільша його особиста радість — ​це коли учні приводять згодом сюди своїх дітей, а ті — ​своїх. Значить, усе те, що він вкладає у вихованців, не розпорошується і не зникає з роками. Зараз в усіх групах колективу займається майже п’ять сотень дітей. Наймолодшим учасникам немає ще й п’яти років.

Хотіла запитати, чим талановитий хореограф тримає у колективі своїх підопічних, адже не секрет, що дитячі чи й підліткові хобі — ​то дуже непостійна річ. Тим паче, таких фізично підготовлених хлопців та дівчат не проти переманити чимало спортивних секцій. Відповідь наздоганяє мене у коридорі, коли вже прощаюся з танцівниками. Це зграйка дівчат зі старшої групи. Найсміливіша Катруся Михальська починає, інші синхронно підхоплюють: «А напишіть обов’язково, як ми любимо нашого Віктора Миколайовича! І Марину Сергіївну (Марина Клімішина теж є викладачем старшої групи, от тільки у той день ми, на жаль, не зустрілися. — ​Авт.)! І Галину Степанівну! Якщо можна, то ще й червоним виділіть».

Останнє прохання про колір літер, на жаль, не виконала. Та й чого вартують такі дрібниці проти справжньої значущості цих слів для їхніх безпосередніх адресатів?

Для довідки.

Окрім «Радості», на фестивалі тріумфували й інші луцькі колективи: «Волинянка» зайняла ІІ місце, «Волиняночка» — ​ІІІ. Вперше виступав у фіналі конкурсу такого рівня сільський танцювальний колектив «Вертуни» (с. Гірка Полонка Луцького району).

Ансамбль народного танцю «Радість» заснував Ілля Богданець при луцькому Палаці школяра в 1954 році як танцювальний гурток. У 1986-му ансамблю «Радість» було присвоєне звання «Зразковий художній колектив», а в 2005-му — ​«Народний художній колектив».