Лілея новорічна
Він забіг у магазин лютої грудневої заметілі. Пішов в глиб салону. Не був оригінальним. Вибрав білу, намальовану на рекламному плакаті, схожу на гігантську орхідею африканську лілею
—Це тільки на плакаті, а насправді ми їх і не отримуємо. Дуже дорогі.
— А можна на замовлення?
— Так. Але це має бути не менше п’яти букетів.
— Добре. А коли надійдуть.
— До Нового року.
— Тоді поки дайте ось ці ромашки.
Він прийшов через кілька днів і, довідавшись, що квіти ще не привезли, взяв гіацинти. Розрахувався. Поклав їх на прилавок.
— Це вам.
— Може, чаю? — несміливо запитала.
Нічого не відповів. Пішов. А я почувалася прохачкою–жебрачкою.
— А це — до чаю, — почувся його голос. Витяг із пакета коробку цукерок.
— Мої улюблені, — сказала потішено.
Цукерка здалася гіркою після його слів:
— Її також. Вона взагалі схожа на квітку. Ось — дивіться.
Показав фотографію в телефоні. Білява лялька Барбі.
— Щойно виповнилося шістнадцять.
Звичайно ж, куди мені з моєю тридцяткою!
— А знаєте, що вона робить з подарованими квітами? — спитав, сміючись.
— Засушує на згадку?
— Ламає й викидає через вікно!
— І це вас тішить?
— Це значить, що я їй не байдужий. Вона мене ненавидить.
— І чого таким радісним голосом? Може, якийсь хворий?
— Ненависть — це почуття. Розумієте, ще й сильне. Значить, є надія перетворити його на любов. І я це зроблю. Обов’язково.
— А чому вона вас ненавидить.
Спохмурнів.
— Колись поясню. Бувайте.
Він з’явився під закриття наступного дня з цілим альбомом знімків й повів мене в бар. Мимоволі водила очима по фото. Яка гарна дівчина! Він же їй в батьки годиться. На що й сподівається? Хіба хоче купити?
— Цю машину подарували їй ви?
— Це їхня. Не з моєю зарплатою.
Точно, божевільний.
— Вип’ємо за кохання!
— Чиє? — пробувала вколоти.
— Моє. Ваше. Яка різниця? За те, що воно є. Що від нього народжуються діти. Особливо такі гарні, як вона.
Перехопив мій сумний погляд.
— Поплакався вам. Зіпсував настрій. Вибачте. Спасибі за компанію. А ви любите дітей?
— Так.
— То, можливо, ми зможемо бути разом.
Ненормальний, це точно.
Не минуло й тижня, як він з’явився у салоні. Тільки те й робить, що торохкотить про свою юну Лілею. То чому ж щодня нетерпляче очікую його приходу? Чому з жахом думаю про те, що, купивши квіти, він більше не прийде в наш магазин? Чому хочу знищити букети, як тільки їх привезуть?
Він прийшов 31 грудня ввечері.
— Ось і ваші лілеї.
Простягнула йому п’ять букетів.
— Дякую. Я ваш боржник.
Лунко зачинилися двері. На серці стало порожньо.
Він повернувся через годину, ведучи за руку юну Барбі.
– Це — моя Лілея.
Дівчина пригорнулася до нього. Мені стало зле, хоч добре знала про її існування. Він помітив мій стан.
— Любо, це — моя дочка. Її мати колись покинула мене, промінявши на гроші Лілеїного вітчима. А коли вона померла, він визнав дочку своєю. Щоб моя дівчинка не повернулася до мене, придумав жорстоку казочку про те, яким поганим був її справжній тато. Я знав, що моя, схожа на квітку, дитина дуже любить квіти, але вона не бажала говорити зі мною. І лише коли побачила ті, чиє ім’я вона носить, не змогла одразу їх знищити. Я скористався з такої миттєвої паузи, щоб розповісти їй правду.
Він притулив до себе дочку.
— Ще раз дякую вам за квіти. До речі, Любо, ви могли б полюбити чиюсь дорослу дитину?
Ще не зовсім розуміючи, ствердно хитнула головою.
— Тоді для початку запрошую вас зустріти Новий рік із нами.
Sandra OLEK
