Курси НБУ $ 28.78 € 35.21
«Ще й досі вчимося у мами не дати загрубіти своїй душі»

Волинь-нова

«Ще й досі вчимося у мами не дати загрубіти своїй душі»

Брати зробили рідний Тагачин спортивним селом

П’ятеро синів Марії Яворської, незважаючи на діяльність у різних сферах, зуміли через усе життя пронести любов до спорту і, вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, відродити у селі проведення спортивних змагань. А безпосередній організатор турнірів — ​67–річний Микола — ​ще й сам досі майстерно грає у футбол

Миколі Яворському, уродженцю села Тагачин Турійського району, без сумніву, у житті траплялися сотні цікавих та достойних людей. Та коли запитували у нього, історика за фахом (кілька десятиліть пропрацював викладачем історії в Нововолинському електромеханічному коледжі) і спортсмена за захопленням, кого б він назвав особисто для себе Людиною–планетою, він, якось зовсім не задумуючись, відповів: «Свою маму».

Звісно, зізнається чоловік, таке розуміння прийшло не одразу, адже у дитячому віці, як і більшість однолітків, рівнявся на літературних героїв:

— Тепер усі люблять хаяти минуле, в тому числі — ​і літературу радянського періоду. Але я не говорив би таке про все, написане у ті часи. Безперечно, на змісті багатьох творів позначилася тогочасна ідеологія, але герої — ​це ж були реальні люди в реальних умовах, а не віртуальні, як нині. Від них можна було переймати багато достойних рис характеру, на них варто було б рівнятися.

І дотепер залишається життєрадісною, лагідною, готовою обійняти весь світ, усіх обігріти і нагодувати.

Але з досвіду прожитих років він усе-таки радив би брати приклад тільки з тих людей, хто поруч з вами. Для нього такою людиною є мама, 91–річна Марія Микитівна:

— Може, це й дивно, але для нас, п’ятьох братів, чомусь саме вона, а не тато, була взірцем. У минулому важке голодне дитинство, юність загубила у фашистських таборах. Потім – тяжка колгоспна праця. За всім цим вона не дала загрубіти своїй душі, зберегла вміння прощати. І дотепер залишається життєрадісною, лагідною, готовою обійняти весь світ, усіх обігріти і нагодувати. До того ж завжди жила нашими хлопчачими інтересами. Наприклад, знала та й зараз ще пам’ятає майже усіх гравців київського «Динамо» 60–х років. Хоча закінчила тільки 4 класи школи, заохочувала нас до читання, до освіти, незважаючи на те, що роботи в селі вистачало, і читати — ​то було ніби як байдикувати. А ще все життя співала. І коли я задумався, що би хотів ще перейняти у мами, то одразу на думку спадає — ​співати.

А загалом завжди треба залишатися самим собою і жити так, аби потім не було соромно за свої вчинки.