Благодатне подружжя досі любить одне одного.
«Треба одне одному прощати, коли щось не так»
Іван і Марія Ліштвани із села Цир Любешівського району у парі – вже 70 літ!
Подружжя має 6 дітей, 16 онуків і 32 правнуки. Івану Прокоповичу нещодавно виповнилося 88 років, а його дружині Марії Іванівні — 87. Побралися вони зовсім юними, а вже минуло 70 літ з тих пір. Таку дату в народі називають благодатним весіллям. Ми побували у селі Цир і поцікавилися у Ліштванів, чи є якісь секрети такого тривалого сімейного життя. Відповідали вони разом, доповнюючи одне одного. Отож діалог благодатного подружжя
«Мене за Михалка сватали, а я вперлася — й край»
— Навєрно, з рік зустрічалися, — пригадує Іван Прокопович. — У нас є фотографія, як ми були молодими й гарними. То вже теперика стали зморщеними.
— Ходила в клуб, да понаравився мені хлопець, а я йому. Дай рішили поженитися, — додає Марія Іванівна.
— Ви тільки подумайте, їй було 17, а мені 18 літ, — усміхається дід Іван.
Зроду не чула від нього поганого слова чи якогось матюка. Ще й зараз кожен день каже, що любить мене.
— Але мій батько крепко не хтів, шоби я за нього виходила, — продовжує жінка, — вони бідні, поля мало. Мене за Михалка сватали. А я вперлася — й край.
Марія Іванівна пригадала один епізод, як її два тижні не випускали з хати на побачення з коханим:
— Якось ми на стежці коло хати з Іваном стоїмо, аж іде мій батько з лозиною: «То ти, Манько? Ану бігом додому!» Дві неділі мене не пускали до нього, а посля все одно вийшло по–моєму. Що тільки тато не робив, але бачить, що ниц не буде, й Іван посватався.
— На наше весілля прийшло душ зо 20. Якраз на Старий новий рік у січні 1948–го, — ділиться приємними спогадами господар. — А через 10 днів повінчалися у церкві.
— Тоді сільської ради в нас не було. Його батько запрєг конє да завіз у Любешов, там нас записали. На гостину зарізали телє, тоді катлєти ніхто не робив, так мнєсо на стіл подавали, — доповнює бабуся Марія.
Щоб годувати сім’ю, Іван Ліштван пішов учитися. У Великій Глуші закінчив 3–місячні курси і став першим трактористом у їхньому селі. Пригадує, як приїхав у Цир, то у школі діти вискакували через вікна й бігли дивитися на диво техніки. У кінці 1950–го Івана призвали в радянську армію.
— Вже як його забирали, то у нас був найстарший син Микола, — додає його дружина Марія Іванівна.
— Я служив три роки в Москві, приходив в отпуск. Планував її забрати в столицю, але Мар’я не захтіла. Думав, залишуся там, вивчуся й стану водієм тролейбуса чи трамвая. А її візьму кондуктором, — розповідає Іван Прокопович. — Але мої батьки дуже просили вернутися в село. Бо двоє моїх рідних братів підірвалися на міні:
19–річний Платон і найменший, 10–літній Захар. З трьох синів я один зостався.
«Хазяїн у мене справний, не може без діла сидіти»
Після служби Івана відправили вчитися у Володимир–Волинський. Через рік він став бригадиром тракторної бригади у їхньому колгоспі імені Івана Франка.
— Свекруха допомагала мені глядіти шістьох дітей. Ми 17 літ прожили разом із батьками, — продовжує бабуся Марія. — Добудували цю хатину. Вона тоді була накрита соломою й очеретом. Коли Іван трошки підзаробив грошей, то він і ще кілька чоловіків із нашого села найняли машину й поїхали в Ригу. Привіз із Латвії бляху, й перекрили хату.
— У 1972 році мене обрали головою сільської ради, і був аж дві каденції — до 1981–го, — згадує Іван Прокопович. — Хвалитися не хочу, але тоді ми збудували клуб і сільську раду. Довелося мені працювати і страховим агентом. А перед пенсією штири роки був заступником голови колгоспу.
— Хазяїн у мене справний, — хвалить дружина свого чоловіка, — і рибак, і грибник. Як і стожка накидає, то ніхто так сіно не складе. Коли вийшов на пенсію, то не міг сидіти без діла і взявся плести солом’яні брилі та кошелі.
— А моя Марія всім шкарпетки в’яже, — відповідає компліментом дід Іван. — За зиму зо 30 пар зробила. Вся родина в них ходить.
За словами Ліштванів, немає ніяких секретів успішного сімейного життя.
— Треба одне одному прощати, коли щось не так, — наголошує Іван Прокопович.
— Має бути любов і повага, — додає Марія Іванівна. — Зроду не чула від нього поганого слова чи якогось матюка. Ще й зараз кожен день каже, що любить мене, — щасливо усміхається бабуся Марія.
— Наші батьки так прожили дружно, що ми — діти — щиро заздримо. Вони для нас — приклад злагоди й взаєморозуміння, — приєднується до розмови донька Любов Остапчук, яка мешкає поряд. — Крім того, що добрі господарі, мама й тато дуже гарно співають.
