Змайстрував собі «крила» і вже 40 літ злітає у небо - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.42 € 29.76
Змайстрував собі «крила» і вже 40 літ злітає у небо

Літати — справа недешева. А вартість моторного апарата може сягати ціни невеликого автомобіля.

Фото з особистого архіву Євстахія ШАВУЛИ.

Змайстрував собі «крила» і вже 40 літ злітає у небо

Незважаючи на поважний вік, лучанин Євстахій Шавула і досі не покидає захоплення дельтапланами. Сподівається, що й цього року здоров’я дасть змогу відкрити «літальний» сезон

Євстахієві Дмитровичу вже за 70, а біжить він не гірше за молодих хлопців. Ноги швидко долають кількадесят метрів — і ось вона — мить, коли опиняєшся в небі. Переконуєшся, що немає краю людським можливостям, якщо є непереборне бажання літати.

Він колись навіть і не думав, що матиме таке хобі. Підлітком відвідував гурток юних електромонтерів, займався веслуванням. Старанному хлопцеві пропонували брати участь у подорожі Стиром, Прип’яттю і аж до Каховки. От тільки відпустку на роботі тоді взяти не вдалось, і друзі попливли самі.

Каже, мабуть, подарує ці крила аероклубу, що у селі Крупа Луцького району. Заробити ніколи не було для нього пріоритетом. Хоче тільки, аби хтось перейняв його хобі і щоб побільшало «крилатих» людей.

Йому ж залишилось небо. Дуже любив дивитися на літаки і потайки мріяв конструювати хай і найпростіші літальні апарати. Вибір зупинив на дельтапланах, адже аби їх змайструвати, потрібно було не так і багато матеріалів: дюралеві труби та спеціальна тканина (лавсан чи дакрон). Решта все — бажання, технічні вміння і справа власних рук.

Учні, де ви? Досвідчені дельтапланеристи з радістю навчать підніматися у вись.
Учні, де ви? Досвідчені дельтапланеристи з радістю навчать підніматися у вись.

 Той факт, що руки в Євстахія Дмитровича золоті, ніхто з його колег і не наважиться заперечити. Він більше 40 років працював інженером ПрАТ «Волиньобленерго» у групі випробувань розподільчих мереж, зараз — електромонтер з випробувань і вимірювань Луцької міської філії. З колегами власними руками змайстрували п’ять лабораторій, окремі з яких досі працюють! Завжди підкаже, допоможе, порадить, навчить. «Для роботи сил ще вистачає, а от для польотів, — зізнається, — вже стаю старий. Та й нікому дельтаплани не потрібні, це тільки я ще сам для себе цікавлюся, навіть дружина казала, що дурницями займаюся. Уявіть, як їй могло це подобатися, коли вона один раз прийшла подивитися на польоти і тоді на полі загубила ключ від квартири. Та й небезпечний такий спорт».

Злетіти на дельтаплані — це тільки половина справи. Тут, виявляється, головне — приземлитись. Адже коли людина летить, вона перебуває у горизонтальному положенні, а за лічені секунди, коли дельтаплан наближається до землі, потрібно так скерувати і собою, і апаратом, щоб миттю стати на ноги чи принаймні пробігти кілька метрів. «Не раз траплялося, що сідали на якийсь кущ. Це легка посадка, але дуже гучна: крило з тріском ламається, його тоді частинами доводиться діставати. Одне слово, не найкращий фініш», — усміхається Євстахій Дмитрович.

Перший свій політ чоловік пам’ятає не дуже добре, бо визначити точно, коли ж він став польотом у повному значенні слова, важко. Ані відповідної літератури, ані старших та досвідчених колег, які могли б навчити новачка, в юного дельтапланериста тоді не було. Тому перші зроблені самотужки планери були далекими від ідеальних. «Важили вони майже 40 кілограмів. Швидко бігти схилами з перепадами висоти

20—30 метрів та ще й з такою вагою на плечах було надзвичайно важко. Тут аби ногами встигав перебирати, а ще ж треба так скерувати механізм, аби він піднявся в повітря», — розповідає чоловік.

З уміння управляти планером свого часу навіть змагання проводились. Євстахій Дмитрович найкраще пам’ятає поїздку до Рахова Закарпатської області. 1989 року він як запасний пілот був включений у склад збірної команди з дельтапланерного спорту Волинської області. «Це був травень, у нас усе цвіте такої пори, а в Карпатах ще сніг лежав, — пригадує ті змагання. — Ми їхали на Лису гору. Дорога вузька, розташована вона ледь не на схилі гори, проїхати може тільки один автомобіль. Сидимо, як на голках, а місцеві з нас тільки сміються. А тут машина виїжджає на розбиту ділянку шляху і нахиляється на правий бік в напрямку прірви. Один із наших товаришів не витримав і вистрибнув на ходу з автівки».

Євстахій Шавула призового місця на тих змаганнях не посів, але вражень залишилося на все життя. Розповідає, що найбільше хвилювалися, коли 20 дельтапланеристів повинні були майже одночасно приземлитись. Насувалася гроза, і часу залишалось лічені хвилини. Пілоти, як зграя ворон, кружляли над пагорбами. Розмах крила — 10 метрів, і треба зманеврувати так, щоб і нікого не зачепити, і самому «сісти» успішно. На змаганнях польоти оцінюють за кількома критеріями: точність виконання вказаних у маршруті поворотів, швидкість і вдале приземлення на визначеному місці. Карпатські майданчики були обмежені річкою, шляхами, лініями електропередач і високими деревами. Відразу за дорогою — будинки, а на запасному майданчику — ще й водозабірна станція з цистернами, які більші за залізничні і розташовані поперек території з інтервалом 15—20 метрів.

Таких умов, як у Рахові, на Волині немає. Та місцеві дель­та­планеристи примудрилися злі­тати в небо з пагорбів, що на околиці села Лище Луцького району. Там у 1980–х роках на польоти збиралося по

30—40 чоловік. Хто просто спостерігав за видовищем, хто показував майстер–клас, але всім було цікаво, і навіть у холодну погоду тут завжди було людно. Це зараз на Волині залишилося менше десятка людей із таким захопленням, а колись в області дельтаплани навіть на експорт виготовляли! У Рожищі був своєрідний клуб любителів цього виду спорту, продукцію якого замовляли екстремали з Польщі. Кажуть, навіть ажіотаж навколо цих товарів був.

Із прикрістю усвідомлюю, що за кілька років літальні апарати Євстахія Дмитровича опиняться на заслуженому відпочинку. Зараз вдома є два повноцін­ні справні дельтаплани, чекають нового сезону. Але старішає їхній господар, а послідовників у нього нема. Каже, мабуть, подарує ці крила аероклубу, що у селі Крупа Луцького району. Заробити ніколи не було для нього пріоритетом. Хоче тільки, аби хтось перейняв його хобі і щоб побільшало «крилатих» людей.