«Поверніть в ефір Діда Панаса, бо дитина не може заснути» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.43
«Поверніть в ефір Діда Панаса, бо дитина не може заснути»

Петро Вескляров грав і у «Вії», і в «Лісовій пісні», і в «Цигані», але запам’ятався усім за програмою «На добраніч , діти!», яку вів із 1964 по 1988 рік.

Фото amazing-ukraine.com.

«Поверніть в ефір Діда Панаса, бо дитина не може заснути»

«Для мене — ​просто дід Панас. Я до п’яти років не могла повірити, що він — ​не мій дідусь! Був дуже світлою і талановитою людиною!»

Цей схвильований коментар написала доросла жінка, яка й досі пам’ятає найкращу у світі «Вечірню казку» від Діда Панаса. В акторських колах його знають як Петра Юхимовича Весклярова. До того ж він переміг у конкурсі на роль казкаря аж у 200 професіоналів. Але чи знають, що славетний Дід Панас — ​Вескляров мешкав у Луцьку, одружився тут і працював у Волинському облмуздрамтеатрі імені Тараса Шевченка з 1946 по 1959 роки

Петро Юхимович Вескляров — ​Пінхус Хаїмович Весклер — ​народився 1911 року на Черкащині. Поміняв прізвище після втечі з фашистського фільтраційного табору. (Його батьки і брат загинули на війні). 1946 року його як актора скерували у наш край до місцевого театру.

Нинішній директор Волинського театру ляльок Данило Поштарук мав честь працювати з ним на одній сцені і на запитання «Цікавої газети» згадує, що то був за чоловік.

Його називали харизматичним актором. «Грав неперевершено! Я з ним пропрацював 4 роки — ​з 1955 по 1959–й. Він із життя брав собі образи. От любив ходити на базар. Бродив поміж рядами, розпитував щось у дядьків. У нього були ролі, знаєте, людей «від землі». От приїде дядько возом на базар із поросятами. Йде, питає у нього, що за підсвинки, по чому… Ну нащо ж Петру поросята, але стоїть і щось з тим селянином говорить. Ніхто довго не знав, для чого йому те. Аж поки не приїхав циганський табір. (Тут вони зупинялися під Луцьком над Стиром часто.) А Вескляров якраз рома Апраша мав грати… Він дивився, як циган своїм кнутом замахнеться, то за 5 метрів обмотає іншому шию та притягне до себе. І він того вивчився, опанував! Робив це блискуче на сцені. Аж тоді ми зрозуміли, що так він шукає якісь деталі для своїх образів.

Майбутній Дід Панас був дуже дотепним чоловіком. «Жартівник неабиякий! Мабуть, то був 1955 рік, я тільки прийшов у театр. Якось сидимо в кімнаті для репетицій, актори і ми, молодь, яку понабирали (мені тоді й 17–ти не було). У нас статут був (і зараз я дотримуюся його, це як внутрішня Конституція театру): як є табличка «Репетиція» — ​голосно розмовляти не можна, і ти маєш бути рівно об 11–й щоденно готовим, з «роллю» в руках. І от 11–та, ​а режисера нема. Минає 5–10 хвилин, щось балакаємо і раптом Вескляров каже мені: «Синок, візьми отой кошик (такий здоровенний був у кутку для речей на репетицію), піди до директора, скажи, хай дасть репліки і ремарки, бо ми не можемо почати репетицію». Беру того кошика і йду в директорський кабінет через усе фойє (нинішнього театру ляльок.— ​Ред.). Я постукав, відкриваю двері, поперед себе пхаю того кошика, а він не проходить. Директор встав, дивиться на мене: «Синок, що ти хотів?» Кажу: «Та от, мене прислали взяти репліки і ремарки, бо ми не можемо почати репетицію». Він не засміявся, тільки прикусив губу, запитав, хто послав, та каже: «Скажи, хай починають, а репліки й ремарки я йому (Весклярову тобто) на дошці (Дошка наказів, оголошень.— ​Ред.) вивішу». Я ще теж цього не второпав, мені ж 17 років! Приходжу і переказую — ​всі дружно засміялися».

Славетний Дід Панас — ​Вескляров мешкав у Луцьку, одружився тут і працював у Волинському облмуздрамтеатрі імені Тараса Шевченка з 1946 по 1959 роки.

Петро Вескляров одружений був двічі, перший раз взяв шлюб у Луцьку. «Галина була у нас секретаркою. Він у неї закохався, і вона йому народила сина Богдана. Дуже любив того Богданчика. Завжди брав його до нас у театр, він бігав тут поза кулісами. А потім так трапилося, що, як Петро Юхимович поїхав до Києва, вони розійшлися (я уже тих подробиць не знаю), і вона йому Богдана не дала. Вескляров тужив довго. Та, знаєте, час гоїть рани».

На ефіри завше одягав вишиванку. Особисту. «Дійсно, він постійно її одягав. Як почав у Луцьку з тієї сорочки від Адама Шуйка–Гайворонського (у нас працював актор, який дуже любив вишивати і всім вишивав сорочки), то й у Києві ходив весь час у такій. Говорив лише українською. У Луцьку то зрозуміло, але й у Києві — теж. Тоді середовище там було російськомовне. Хоча сам єврей. Є версія, що у нього в юності була дівчина Віра і вона трагічно загинула. І він взяв Ве доставив до Скляр — ​і вийшов Вескляр. А під час війни додав –ов — ​Вескляров. Єврей, а говорив виключно українською мовою! То отакі українці були».

Чи дійсно сказав в ефірі нецензурне слово? «В архівах телестудії цього не залишилося. Різні є версії. Кажуть, що це придумали, бо треба було виправдати, чого його зняли. А друга версія, що він сказав: «Отака–то … от, малята». Але це зразу вирізали. Він взагалі не матюкався. Але ж то роки пройшли, я не можу цього стверджувати».

Незадовго до смерті приїздив на Волинь прощатися зі своїм театром. «1993 року під осінь він прийшов у театр… До чергового каже: «Можна я вийду на сцену, хочу подивитися, я тут у вас колись працював». …Вийшов на сцену, помацав руками куліси, стіни, став на коліна.., поцілував підмостки! Такий зворушений був, прощався. Вийшов — ​і там якась тітка каже: «Ой, це ж Дід Панас, Дід Панас!» Уже люди почали пізнавати і тоді зрозуміли, що це Вескляров. Мене не було, й нікого іншого, і він пішов. І більше до Луцька не приїздив. А за кілька місяців прийшла звістка, що Петра Юхимовича не стало».

Помер Дід Панас напередодні Різдва 5 січня 1994 року у неповні 83.

Таким запам’ятався Петро Вескляров не одному поколінню глядачів.
Таким запам’ятався Петро Вескляров не одному поколінню глядачів.

А таким сьогодні зображують легендарного Діда...
А таким сьогодні зображують легендарного Діда...

 

 

Данило Андрійович Поштарук упродовж чотирьох літ працював разом із Петром Юхимовичем.
Данило Андрійович Поштарук упродовж чотирьох літ працював разом із Петром Юхимовичем.

  Цікаві факти

  • До «Вечірньої казки» Петро Вескляров знімався на Київській кіностудії ім. Довженка. Однак згодом режисери перестали його запрошувати, бо глядачі під час перегляду фільму раптом починали гукати «О, Дід Панас!»
  • Петро Вескляров вів передачу для дітей аж 24 роки (1964–1988)! Сам формував сценарій, діалоги і знав усе напам’ять.
  • «Вечірня казка» була унікальною, бо транслювалася у прямому ефірі. Нікому не спадало на думку її записувати на плівку. Отож, є тільки кілька останніх записів.
  • На деякий час її забирали з ефіру, але мусили відновити після того, як батьки завалили «Хрещатик, 26» листами з вимогою «повернути дідуся, бо дитина не може заснути».
  •   1973–го Весклярову присвоїли звання заслуженого артиста УРСР. На той час у його фільмографії було понад 20 кінострічок, серед яких «Вій», «Лісова пісня».