«Це ж треба, молодих журналістів посилати в гастроном по випивку!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.76 € 31.73
«Це ж треба, молодих журналістів посилати в гастроном по випивку!»

Дружній шарж на «найголовнішого Перця» — Федора Маківчука.

Фото з архіву журналу «Перець».

«Це ж треба, молодих журналістів посилати в гастроном по випивку!»

Сьогодні у нас — «перчанські» бувальщини

Із превеликим інтересом прочитав у вашій-моїй газеті (по-справжньому «Цікавій»!), як вареники Остапа Вишні ледь не стали фінальним «десертом» для журналу «Перець». Із цим сатирично-гумористичним виданням я міцно подружився ще в дитинстві, яке випало на 50-ті роки минулого століття. Не пропускав повз увагу жодного номера

Коли подорослішав і влився в сім’ю київських журналістів, ближче познайомився із багатьма «перчанами», не раз зустрічався і з «найголовнішим Перцем» — так дехто називав головного редактора журналу Федора Юрійовича Маківчука (1912—1988). На цьому надскладному і справді подвижницькому посту він відпрацював 40 літ, що є рекордом. Як рекордом є і те, що в 1970-ті роки керований ним журнал друкувався накладом у три з половиною мільйони примірників. «Перцем» зачитувалися не лише в Україні, а й в усьому колишньому Союзі, навіть у далекому зарубіжжі. На додаток до вашої публікації про перчанські історії надсилаю кілька своїх картинок-смішинок, пов’язаних із життям славетного редактора славетного журналу.

«Несу попу в ЦК»

Про цей випадок мені довелося чути з кількох джерел, навіть від колишнього співробітника апарату ЦК КПУ. Йде похмурий Федір Юрійович на черговий виклик до «білого дому», що в Києві (так тоді дехто іменував Центральний комітет партії). Назустріч йому знайомий. Він поцікавився в Маківчука:

— Чого такі невеселі, Юрійовичу? Щось стряслося?

— Нічого серйозного, — ​прозвучало у відповідь. — ​Просто несу ср… Ой, вибачте, попу в ЦК, щоб набили.

«Балабон їде за кордон»

А цю потішно-сумовиту пригоду повідав мені багаторічний ведучий сільськовістянської «Веселої світлиці» Борис Поліщук. Сталося це ще в епоху Хрущова. Якось викликали Федора Юрійовича у всесильний ЦК і давай гамселити за надрукований у «Перці» вірш одного відомого поета-гумориста «Балабон їде за кордон», який ще й проілюстрували карикатурою лисого пузатенького чоловічка. Пильне всевидюще око побачило в ньому самого Микиту Хрущова, який, будучи лідером СРСР, здійснював тоді візит за візитом у зарубіжні країни.

Цікаво, чи підходить така характеристика  українського чиновника зразка 1964 року до посадовців сьогодення?
Цікаво, чи підходить така характеристика українського чиновника зразка 1964 року до посадовців сьогодення?

 

На цьому надскладному і справді подвижницькому посту він відпрацював 40 літ, що є рекордом. Як рекордом є і те, що в 1970-ті роки керований ним журнал друкувався накладом у три з половиною мільйони примірників.

— Що ви собі дозволяєте? — ​з ходу накинувся на редактора тупуватий чиновник. — ​Та визнаєте, з ким жартуєте? Та ми вам за це вліпимо догану із занесенням і виключимо з партії. Як ви посміли?..

Маківчук відповів спокійно-здивовано:

— Ви що, справді вважаєте, що наш Микита Сергійович — ​балабон? Ми в редакції так не вважаємо!

Високий чиновник ураз почервонів, як столовий буряк. У кабінеті запала німа сцена.

«Розвів... алкогольне панібратство»

Серед ветеранів-одноперчан не раз «зі смаком» переповідали такий реальний факт. Якось викликали Маківчука «на килим» у найвищу «контору» і давай його шпетити, що розвів у редакції демократію, що пропускає в журнал усілякі статейки, які б’ють не по тих, і взагалі…

— А ще ви, Федоре Юрійовичу, граєтеся в панібратство, — ​допікали «згори». — ​Це ж треба, молодих журналістів посилати в гастроном по випивку!..

І тут Маківчук не на жарт обурився:

— А кого ж я пошлю, себе, підтоптаного, чи мого каліку-заступника? (Останній був без ноги. — ​Авт.).

«Дописалися, панімаєш…»

Усе той же Борис Поліщук, прекрасний журналіст, дотепний письменник-сатирик і гуморист, якось згадав про одну велику нараду редакторів республіканських газет і журналів у Києві. Після усіляких настанов не обійшлося на ній і без гострої критики на адресу представників «гострих пер».

— Дописалися, панімаєш, — ​не вгавав представник ідеологічного відділу ЦК партії. — ​Дійшло вже до того, що в одній газеті повідомляють: завтра дощу не буде, а в іншій — ​завтра буде дощ. Що б на це сказали ви, Федоре Юрійовичу?

Трішки подумавши, під гмикання залу Маківчук прорік:

— Я порадив би читати одну газету. Тоді все буде правильно і правдиво. (Натякалося на провідну, центральну в той час, московську газету «Правда»).

«Видати «Катюшу»!»

«Дотепність Федора Маківчука не мала меж і була відома ще задовго до його приходу в «Перець», — ​почув я колись від його побратима по перу Івана Сочивця. — ​Наприкінці війни до нього, тоді редактора газети «Молодь України», підійшов один із працівників цього видання, видно, чоловік не з хороброго десятка. Він збирався у відрядження в район, де відроджувалося життя після німецької окупації. Подав редакторові заяву, щоб йому про всяк випадок видали зброю. Оскільки нею, окрім слова, редакція не володіла, Федір Юрійович черкнув на заяві таку резолюцію: «Видати «Катюшу»!»