Останній день - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.24 € 26.66
Останній день

Фото mistonagori.com.ua.

Останній день

Уперше я задумалась над цим питанням десь років у тринадцять. Сиділи з двоюрідною сестрою, слухали «Ласковый май», і тут зненацька вона запитує: «Що ти робила б, якби знала, що жити тобі лишилося один день?»

Звісно, важко собі уявити таке у тринадцять літ. Хоча, коли на дереві життя висить ще стільки плодів, яких не куштував, що у підсумку пунктів та підпунктів у нашій спільній розгорнутій відповіді на це запитання набралося до двох десятків.

Останній же день — ​усе можна…

І ось минає двісті років, їду зранку в маршрутці на роботу, а в голову проситься те ж саме — ​а якби я знала, що сьогодні — ​останній день? Фантасмагорія якась. Маршрутка, березневий ранок… Починаю згадувати, до кого варто було б хоча б зателефонувати, про що необхідно було б порозмовляти…

Але однаково мав рацію Маркес (той, що Габріель Гарсія), коли казав: «Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки».

Якісь несказані слова, незвідані почуття, невимовні емоції. І «пробач», і «люблю», і «кохаю». І «тільки тебе». І «дякую». І «будьте людьми». І «вазони не забувай підливати»…

Так, ми всі знаємо, що кожен день може стати останнім і що його варто проживати так, ніби саме він останнім і є, щоб не образити нікого, щоб любити всіх, щоб думати над кожним словом і вчинком, щоб жити, як на чистовик, а не як-небудь, але якщо вдуматись, ​то такої емоційної напруги без сподівань на амністію ніхто не витримає.

Та і надія якась на майбутнє, плани і перспективи. Непросто все.

Але однаково мав рацію Маркес (той, що Габріель Гарсія), коли казав: «Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки».

Ну хто їх знає? Ти і Бог. І не сказати, що тих думок не було, але так про них ніхто із дорогих, рідних, небайдужих людей не дізнається.

Іноді кілька разів на добу думаю про когось гарно, із любов’ю та вдячністю, але — ​не кажу про це, не озвучую цих думок, не вдягаю їх в одежу слів. Даремно, мабуть. Певне, що даремно.

А іноді спиняю мить, завмираю, роздивляючись метелика чи квітку, милуючись грацією кішки, розчиняючись у холодній джерельній воді, і думаю: ​люди мають це чи не щодня, вони оточені невимовною красою досконалого світу, а помічають це так нечасто, цінують це так мало, проходять повз, розгублюють перлини секунд, хвилин, годин і років… Звісно, життя — ​це не лише метелики.

І як би не хотів використати кожну секунду й відчути кожну хвилину, однаково третину часу проспиш і відсотків 90 того, що лишилося, витратиш на щоденну суєту й клопоти. Та чому не зупиняти ті миті, не зберігати їх у «вибраному» пам’яті? Чому не дарувати одягнені в слова свої гарні думки тим, кому вони присвячені?

А ще останнім часом чомусь почала думати, що глобальний наш світ насправді маленький…

І стільки у ньому зла, стихійних лих, воєн і конфліктів, стільки падає щодня на землю крапель крові та сліз, які можуть переповнити чашу терпіння Бога, що, мабуть, пора уже насправді замислитись над тим, що усьому може настати кінець. Дійсність навіває якісь апокаліптичні настрої…

Тож навіть якщо це лишень тимчасовий стан душі — ​однаково не варто забувати, що кожен день може стати останнім…

З роздачею бонусів.

І відловлюванням бумерангів.

Наталка МУРАХЕВИЧ


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.