Володимира Свідзинського НКВДисти спалили живцем, а його збірки віршів відправили у спецсховища…

«У зв’язку з обстановкою воєнного часу Свідзінський В. Є. етапований углиб країни і загинув при пожежі 18.10.1941 р.». Таке прочитала його донька Мирослава, коли почала з’ясовувати, навіщо і куди зненацька забрали її батька. Дуже довго після війни представники радянської влади через своїх посіпак поширювали міф про «загинув під час пожежі». Навіть коли включили вірші Володимира Свідзинського до поетичної антології, то зовсім не згадали його у необхідній біографічній довідці. Боялися ходити по трясовині брехні.

Після війни у Львові поетовому братові Вадиму сусідка — ​дружина високого чина служби безпеки — ​сказала: «Якби ви знали, як загинув ваш брат, ви здригнулись би!» Це дорівнювало б вибуху бомби, якби 1945–го раптом би з’явилися рядки із сучасної Вікіпедії, у яких ідеться, що Свідзинського, видатного українського поета і перекладача, разом з іншими харківськими арештантами НКВДисти гнали під конвоєм на схід, а коли нависла загроза оточення німецько–фашистськими загонами, загнали в покинуту господарську будівлю, яку облили бензином і підпалили. Ще й дали їм соломи (щоб тепліше спалося). Ну так, він згорів у пожежі… «Скрізь знищували політичних ув’язнених перед приходом німців. Отак, як знищували запаси продовольства», — ​зазначає літературо­знавець Елеонора Соловей.

Друзі йому співчували і щиро радили писати щось про сучасність. А він нітився і відповідав, що це неможливо, бо вірші пишуться самі собою, він їх тільки записує, вони «приходять».

А Володимиру Свідзинському, певно, хтось із піднебесся якось привідкрив його майбутнє, бо звідки ж він міг узяти такі рядки:

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє…

Кажуть, частина рукописів згоріла разом з ним у тому сільському хліві. А іншу ще раніше він якось сів і попідписував для своєї любої донечки, на той час уже 20–літньої красуні, яка взяла і закохалася на початку війни у свого вчителя і, як годиться справжнім закоханим, навідріз відмовлялася кудись їхати. А тато ж її обожнював, ростив же її сам після смерті мами, відмовляв собі у всьому, аби тільки Мирославка мала необхідне. А ще тато був істинним інтелігентом, дивовижно толерантним, бо ріс у родині священників (народився 1885–го на Вінниччині), багато вчився і постійно працював над собою, здобував другу вищу освіту на історико–філологічному факультеті у Кам’янець–Подільському університеті. Такі не уміють кричати: «Бо я так сказав!»…

Її тато видав у свої 37 років першу збірку віршів. (Пізніше його «Ліричні поезії» потрапили на полиці спецсховищ і врешті стали величезною рідкістю.) Потім Свідзинський оприлюднить ще одну — ​вислухає шквал критики про несучасність і довго писатиме в шухляду та для доньки. Може, це і врятувало його у час передвоєнних репресій. Навіть Василь Стус, який схилявся перед його хистом, писав, що за таке стріляли.

Доктор філологічних наук, літературознавець Елеонора Соловей, яка досліджувала його творчість, розповідає, що приклад Володимира Свідзинського унікальний — ​виявляється, можна було жити в Радянському Союзі, писати вірші, бути членом Спілки письменників, мати членський квиток за підписом самого Горького — ​і при цьому не бути письменником радянським. Але, звичайно, плата за це була серйозна і сувора.

Після публікації передвоєнної збірки поезій його звільнили з роботи. Саме за оту нерадянськість. (Хоча навіть недоброзичлива до поета критика мусила визнати «виняткове багатство його мови та перво­зданність призабутих, рідковживаних та діалектних слів, які так чарували читачів».)

Друзі Володимира — ​сестри Пилипинські — ​дуже йому співчували і щиро радили писати щось про сучасність. А він, пише Елеонора Соловей, нітився і відповідав, що це неможливо, бо вірші пишуться самі собою, він їх тільки записує, вони «приходять».

Так сталося, що до українського читача ті вірші Свідзинського ще йдуть — ​видно, оті брудні руки, що забрали життя поета, розкладали непогані вогнища і для його слова… То вже під силу нам, сучасникам, шукати, читати їх та й просто знати ім’я ще одного нашого з розстрільного календаря.

За матеріалами archive.chytomo.com, dt.ua.

P. S.

^{Як білий дух, метався сніг}

^{Володимир СВІДЗИНСЬКИЙ}

Як білий дух, метався сніг,

І раптом склав блискучі крила,

І знемощів, і ничма ліг…

Невже звестись йому несила?

Здавалось, тільки на часинку

Лицем припав він до землі;

Здавалось, вітер оддалі

Його підніме, як хустинку.

Аж ні! Упавши на бур’ян,

Лежить холодною марою,

І ним побілений курган

Його здається головою.

Ну що ж? Плямуйте ніжне тіло,

Топчіть одеж його срібло,

І ріжте полозом, і сміло

Клейміть незаймане чоло, —

А він, коли настане час,

Вмить перекинеться потоком

І дзвінко посміється з вас,

Зливаючись з Дніпром широким.

13 грудня 1940 р.